До учнів професійно-технічного ліцею нашого міста завітала Надія Марківна, дружина ветерана Миколи Івановича Світличного, аби розповісти про нелегку долю свого чоловіка, який із мужністю пройшов Велику Вітчизняну війну. Як говорить жінка, вона розказала лише частинку із життя чоловіка, і з сумом зазначає, що він би переповів юнакам усе набагато краще і яскравіше, якби був живий…
Народився Микола Іванович 23 лютого 1926 року у м. Золотоноша, що на Черкащині, потім із сім’єю проживав на кордоні у Західній Україні. Молодий Микола потрапив на фронт ще 14-річним хлопчиком після смерті батька. Військові 50-ї фронтової дивізії підібрали його: він був зв’язним, підносив міни, працював на кухні.
«Микола був дуже розумним, уже в 14 років він знав про революцію, про те, як відбудовувалася держава, – ділиться із учнями Надія Марківна. – Спочатку він був хлопчиком, який бігав на кухню, чистив картоплю, щось приносив, допомагав солдатам. А з часом почав набувати воєнних знань, і вже через рік став навідником гармати, з’їв разом із солдатами перший сухий пайок та побував в окопах».
Микола Іванович брав участь у тяжких Сталінградській та Курській битвах. В останній він дістав поранення у ногу, але невдовзі знову повернувся у стрій після лікування. Далі у складі 28 армії звільняв Київську і Черкаську області, за що й був нагороджений медаллю «За відвагу».
У 1944 році у складі 3-го Білоруського фронту 128 корпуса 50 дивізії 28 армії Микола Світличний звільняв Пінськ, Вітебськ і Мінськ – за це його нагородили медаллю «За бойові заслуги». Вже взимку 1945 року у тому ж складі вояки важкими боями взяли міста Кенігсберг, Берлін і насамкінець Прагу.
«Перемогу мій чоловік зустрів у Празі. Там 9 травня небо засвічували феєрверки, панувала радість, солдати обіймали один одного і не вірили, що залишилися живими, пройшовши такий великий шлях – 5 років. Уявіть, вони постійно знаходилися в окопах, снігові, брудові, з одним шматочком хліба, рятували своїх поранених побратимів… Тому ця перемога має бути у вашому серці», – говорить дружина ветерана.
Микола Світличний нагороджений другим орденом Вітчизняної війни, медалями «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За звільнення Праги», «За перемогу над Німеччиною», багатьма ювілейними медалями.
Після закінчення війни ветеран ще п’ять років продовжив служити в армії, їхній полк залишили у зруйнованому Берліні. Служив у Бресті, пізніше звільнився звідти у запас. Микола Іванович отримав спочатку звання молодшого лейтенанта, а потім і старшого лейтенанта. В Україні, у своєму рідному містечку Золотоноша, він багато років очолював ветеранську організацію.
«Говорять, що діти, підлітки не настільки бояться насилля. Але боятися потрібно – війна є війна. Вона ще нікому не принесли добра, лише руйнацію. Залишалися самотні вдови, сироти, батьки, – із сумом говорить Надія Марківна. – Зараз, я впевнена, наші бійці на Сході України витримають усе, що відбувається, і обов’язково настане мир».
Після війни до Миколи Івановича додому приходило багато юнаків, запрошували його у школи і дитячі садочки, щоб послухати спогади і думки ветерана про страхіття XX століття і його життєву мудрість.
«А пам’ять не мовчить» і «Це потрібно живим» – це книги, в яких можна знайти інформацію про ветеранів міста Українки, прочитати про їхнє нелегке життя, воєнні спогади.
«Жаль, що не Микола Іванович зараз розповідає вам про своє життя… Він би розказав основні армійські секрети мужності: як можна було вижити в окопі 5 днів не ївши, як можна було тягнути пораненого солдата 3 кілометри до свого поста… А я вам розповіла те, що зберегла у своїй пам’яті про нього», – підвела риску дружина ветерана Надія Марківна.