Всеукраїнська історико-краєзнавча акція «А ми тую славу збережемо» присвячена 70-й річниці Перемоги, метою якої є виховання в учнівської і студентської молоді патріотизму, формування національної свідомості та високих моральних якостей громадянина України, підходить до свого логічного завершення. Долучившись до акції, перший етап якої стартував ще в січні минулого року, студентська молодь професійно-технічного ліцею №2 з великим інтересом і ентузіазмом досліджувала історичні факти пов’язані з визволенням від фашистської навали славетного міста-героя Києва.
У рамках другого етапу, який передбачає вивчення біографій героїв рідного краю, відбулася зустріч, під час якої про свого батька фронтовика-артилериста, полковника, кавалера ордену Червоної зірки, орденів Вітчизняної війни першого та другого ступенів, багатьох медалей Василя Семеновича Тупицького розповів студентам ліцею секретар Української міської ради Михайло Тупицький. Михайло Васильович зазначив, що про офіцерську кар’єру батько мріяв ще з юного віку. І вже у 18 років виявив бажання служити в радянській армії. Незважаючи на досить жорсткий відбір до військових навчальних закладів, Василю Семеновичу вдалося отримати рекомендацію та скласти іспити на вступ до Тульського артилерійського училища, по закінченню якого він мав уже звання лейтенанта.
У 1941 році молодого офіцера було призначено начальником артилерійського озброєння стрілецького полку і початок Великої Вітчизняної війни Василь Семенович зустрів під Москвою, де брав активну участь у розгромі фашистських військ в 1941-1942 роках. У жорстоких оборонних боях на підступах до Москви солдатам вдалося не лише вистояти, а й перейти в контрнаступ. Одна з найбільших битв ВВВ завершилася поразкою для основної сили гітлерівців, розвінчала міф про непереможність фашистської армії та завдала їй непоправних втрат.
За час військових дій під Москвою Василь Тупицький був двічі поранений. Далі у складі Прибалтійського фронту брав участь у визвольних боях за Смоленськ та територій Білорусі і Литви. Саме за ці бої Василя Семеновича було нагороджено орденом Червоної зірки. Далі були нові призначення, звання та нагороди. І День Перемоги Василь Тупицький зустрів уже майором. Та війна для нього не скінчилась, з 1945 по 1946 роки, очолюючи артилерійське озброєння гвардійської дивізії Забайкальського військового округу, офіцер брав участь у бойових діях на Далекому Сході, проти Японії. У травні 1946 році був переведений до Ленінградського військового округу, а через рік уже був призначений начальником артилерійського озброєння героїчної Панфіловської дивізії. Більше 25 років було віддано військовій службі. Навіть знайомство з дружиною припало на початок війни, якій на ту мить було всього-на-всього 12 років. А вже в 1946 році, отримавши дозвіл Ленінградського міськвиконкому, пара поєднала свої долі.
Велику зацікавленість студентів викликали ордени, медалі, фотографії та газети від 1941 року про бої під Москвою та переможна від 10 травня 1945. Найбільшої уваги з 31-ї нагороди заслуговує ювілейна медаль «За оборону Москви», яку ветерану вручали в Російському посольстві у 2006 році, адже в Обухівському районі Василь Семенович Тупицький є єдиним ветераном, відзначеним цією медаллю.
Насамкінець Михайло Васильович зізнався, що бути сином офіцера непросто, слід завжди наслідувати батьківську чітку високоморальну життєву позицію, бути не гіршим за нього. Серед офіцерських чеснот, які передалися сину від батька – є відповідальність, скрупульозність та пунктуальність.