Людей, які будували та розвивали наше місто, ми називаємо Першопрохідцями. Та продовжуємо знайомити вас з їх історіями та спогадами…
У спогадах корінного жителя Українки Миколи Павловича Граба тоді ще невеличке село, з колгоспами, городами, переправами через Стугну, постає як така собі картина із «древнього». Скрізь гудуть крани та йде будівництво, мінімум зручностей і комунікацій, єдина «восьмирічка», до якої пішки доводилося добиратися дітям через ліс та переправу, що була на Стугні, із ближніх сіл… Проте, наряду із такими незручностями, в ті часи все сприймалося зовсім по-іншому.
Час від часу виринають у спогадах жителя Українки і безкраї, піщані береги Дніпра – влітку тут все було забудовано базами відпочинку, літніми таборами для дітей, куди з’їжджалися відпочиваючі не лише із України, а й Росії. Микола Павлович згадує, що Українка тоді була «річковим» містом: мало хто знає, але тут протікало три річки, дві з яких упадали в Стугну – це річка «Козарка», яка протікала повз вулицю Приозерну і була лівою притокою Стугни та річка «Балабанівка» – права притока Стугни. «Перед впаданням Стугни в Дніпро (нині там залізниця) були збудовані два кам’яні «бики», тут була переправа, де стояло двоє дідів та допомагали людям перебратися на інший берег – це був найкоротший шлях до Трипілля. 5 копійок тоді коштувала переправа. У тому ж місці, де впадала Стугна в Дніпро, був причал для катерів, які йшли до Стайок і Ржищева з Києва. Приходив катер, з берега кидали дерев’яний місток і люди сходили. Багато відпочиваючих приїжджало на катерах, а місцеві виходили, зустрічали гостей та пропонували житло… Звичайно, із будівництвом станції напливу відпочиваючих не стало, проте тоді почала розвиватися інфраструктура (будували гастроном, універмаг) – Українка була вже більш-менш електрифікована», – розповідає Микола Граб.
На вихідних у жителів Українки та ближніх сіл був «базарний» день: усі роз’їжджалися хто в Трипілля, хто в столицю, продавали овочі зі свого городу, м’ясо, яйця. «А ви знаєте, які смачні у нас вирощували помідори? Кияляни просто «билися» за них»,- знову емоційно перериває розмову Микола Павлович. Виявляється, в Українці вирощували найсмачніші помідори, кавуни та огірки, які збирали та возили до Києва на продаж. «Помідори люблять пісок і сонце, тоді у них смак зовсім інший, вони соковиті та солодкі… Саме такі умови для них і були в Українці, тому наші помідори були «нарозхват», – усміхається оповідач. А на місці, де нині очисні споруди, раніше розкидалися квітучі сади і плодоносили українчанам груші, яблука, сливи…
Микола Павлович Граб зростав разом із Українкою, а коли закінчив школу – пішов вчитися до Київського технікуму радіоелектроніки. Після навчання набирався досвіду в столиці на заводі «Комуніст», і згодом влаштувався на роботу на станцію, яка будувалась на його очах – Трипільську ТЕС. Через певний час, як і багатьох працівників станції, пана Миколу покликала Чорнобильська катастрофа – і він, разом із тисячами українців, мусив їхати на ліквідацію наслідків трагедії. Потім повернувся до Українки і продовжив свою трудову біографію, працюючи в цеху наземних теплових комунікацій. Нині Микола Граб – начальник дільниці водопостачання. Своє життя він вважає цікавим і щасливим, адже жив на роздоріжжі двох часів, і двох різних, але таких цікавих Українок.
