Індійський фільм без танцю – це не індійський фільм. Напевне таких навіть не існує. Танець в індійському фільмі грає не меншу роль ніж слова акторів. Кожен жест, найменший мімічний порух у танці несе свій сенс. Танець може передавати емоції, а може і цілу історію. Українчанка Людмила Рєп’єва, керівник студії індійського класичного танцю, знає про це багато і готова поділитись з нами. Отож, кореспонденти ДП завітали до неї в гості і занурились у світ індійських мотивів. Запрошуємо і вас до нашої розмови.
-
Як давно ви почали займатися індійським танцем, і чому вас захопив цей вид хореографії?
-
У дитинстві мені дуже подобалися індійські фільми. І одного разу, після перегляду фільму, я вирішила повторити рухи, які там побачила. І мама сказала – тобі потрібно займатися індійським танцем. Але я подумала – хіба таке буває у наших краях?
Коли я була студенткою консерваторії в Ростові-на-Дону, я побачила оголошення – «Набір в колектив індійського танцю». До речі, за сім років мого навчання в консерваторії, окрім мене з цього навчального закладу туди ніхто не пішов. Тож, мабуть, це сама доля. Це було у 1999 році. З того часу я і займаюся індійськими танцями.
Коли закінчила консерваторію, було важко розлучатися з колективом. І я розпочала пошуки такого колективу у рідній столиці – Києві. Знайшла через Інтернет колектив класичного індійського танцю (керівник – Анна Смірнова), і брала участь у виступах цього колективу.
А чим відрізняється класичний танець від інших індійських танців?
-
Усього існує 7 класичних видів танцю на території Індії, та восьмий – це боліно, тобто танець індійського кіно. Класичний індійський танець – це як сестра нашому балету. Так само танець має «станок», який танцівниця має вивчити. Ці вправи називаються «адамо», і поки танцівниця не вивчить ці 55-56 адамо, вона не може станцювати саме класичний індійський танець. А для Боллівуду – головне ритм і пластика. Це набагато легше та більш спрощено. Через місяць підготовки ви вже можете вийти на сцену. Проте тут теж використовуються мудри – мова жестів, як і в класиці. У класичному танці потрібна більша витривалість.
У вас дуже гарний костюм і багато різних деталей. Кожна деталь щось означає? Розкажіть про ваш костюм та прикраси.
-
Танець з’явився близько 2000 років тому, і він був доступним тільки вищим кастам – брамінам. Жінки, які виконували танець – жриці, що служили в храмах. Раніше цей вид танцю не виносився на публіку, він був призначений для храмових служінь. Храмові танцівниці, які називалися девадасі, у ритуалі, присвяченому певному божеству, виконували цей танець. Він є одухотвореним, несе в собі елементи міфології та поклоніння певному богу. Танцівниця входить у такий стан, що в неї відкриваються чакри (енергетичні центри на тілі людини). І кожна деталь прикрас – трішки прикриває відповідну чакру. Тобто ці прикраси – не просто випадкові елементи декорації, а мають смислове значення – прикривати чакри. Адже одухотворена танцівниця девадасі виконувала танець-молитву. Звідти й пішло носіння цих прикрас. Індія досі не порушує цих традицій.
-
Чи правда, що кожен жест, кожен рух і погляд в індійському танці щось означає. Чи важко усе це вивчити?
-
Мова жестів називається «мудри». Взагалі їх близько 500. Звичайно, вивчити це все відразу дуже складно. На початковому етапі вчаться основні з них, це мудри для однієї руки та для двох рук – по 25-28 жестів. З них уже складається цілий сюжет. За допомогою мудр можна показати предмет чи виразити почуття. Звичайно, коли працюють руки, обличчя повинно відображати те, що показують руки. Тому другий важливий аспект саме класичного танцю – це гра обличчя, акторська майстерність. Якщо рухами я показую печаль, я маю відобразити це на обличчі. Так само і будь-що інше – адже для танцю доступний будь-який сюжет.
-
Чи мріяли ви поїхати на батьківщину вашого улюбленого виду мистецтва?
-
Так, дуже хотіла б. І чекаю, коли доля подарує мені такий шанс. Хотілось би відчути саме дух. Якщо не пройматися цим почуттям, то займатися таким танцем не будеш – дуже велике навантаження. Адже у танці бере участь усе тіло – танцюють очі, рухається шия, голова, пальці, руки, ноги. Дуже багато складних деталей. І якщо ти не проймешся усім цим духом, ти просто не станцюєш танець.
-
Чи брали ви участь у якихось конкурсах чи змаганнях?
-
Особисто я – ні, але мої учениці побували на конкурсах та деякі отримали дипломи. Проте це у минулому, зараз буде новий колектив – тут, в Українці. Дуже хочеться, щоб знайшлись люди, що стануть мені близькими по духу – не стільки як просто колектив, скільки як друзі. Це не просто позайматися фітнесом для тіла, для м’язів, а відпочити душею, насолоджуватися танцем. Хотілось ба знайти саме таких людей.
-
Скільки вам потрібно часу, аби створити такий образ?
-
На обличчі – це не просто макіяж, це відповідний сценічний грим. Глядач має бачити гру очей танцівниці, тому вони мають бути великими. Є ще одна індійська традиція, коли очі малюють у формі пелюсток лотосу, це теж іде з часів давньої Індії. Аби одягтись та нафарбуватися треба приблизно година і 20 хвилин, а коли не маєш досвіду – то й більше.
Сьогодні Людмила Рєп’єва, продовжує навчати охочих цьому дивовижному танцю, сама ставить танцювальні варіації та радує глядачів зі сцени, беручи участь у різноманітних концертах. Адже індійський танець у виконанні цієї танцівниці – це не лише екзотично і яскраво, а й цікаво та змістовно.
Інтерв’ю записала Олеся Далебіга