Міський голова Українки Павло КОЗИРЄВ: «Ключовий момент — політична воля керівництва держави»

Про подальші перспективи децентралізації, зокрема для міст районного значення, «Го­лос України» спілкувався із Павлом Козирєвим, міським головою Українки, головою Всеукраїнського громадсько­го об’єднання Асоціація малих міст України.

Наша бесіда вийшла прогно­зовано цікавою, хоча й дещо про­вокативною. У міського голови із солідним стажем своє бачення об’єднання громад та їх позиці­онування в політичному житті країни.

— Павле Генріховичу, чи справді децентралізація є на­стільки вчасною та необхідною, як це наразі обговорюють?

— Однозначно так. Нещодав­но Асоціація малих міст Украї­ни спільно з радіо «Голос Києва» розпочали новий проект — ви­пуск радіопрограми «Децентралі­зація по…». Я є її ведучим. Щосе­реди ми обговорюємо з гостями нашого ефіру важливість реформ місцевого самоврядування та основні засади децентралізації. Традиційно на початку розмови я проводжу невелике бліцопиту­вання. Гості ефіру відповідають на три запитання: чи потрібно проводити децентралізацію; чи Україна здатна її провести; чи потрібно, щоб кожен житель на­шої держави знав про це? Між іншим, переважна більшість від­повідей стверджувальна.

— Для нової об’єднаної гро­мади, частиною якої в майбут­ньому стане ваше місто, однією з актуальних тем буде віддален­ня Великої кільцевої дороги від Українки та будівництво мос­тового переходу. Тож що нині в планах?

— За дорученням Київської обласної державної адміністра­ції ми замовили «Інституту «Ки­ївдормістпроект» прорахувати варіанти будівни­цтва переходів. І з’ясувалося, що, по- перше, мостовий пе­рехід коштуватиме щонайменше в чо­тири рази дорожче, ніж тунельний. По- друге, міст створить істотні незручності для мешканців Укра­їнки. Це і постійний шум, і забруднення повітря. Тунельний перехід — однознач­но більш екологіч­ний.

— Відповідне рі­шення може ухва­лити область чи ще вище?

— Нині цей про­цес триває. Про­понують передати функції замовника, враховуючи, що вся кільцева доро­га розташована на Київщині, від Укравтодору до обласної держад­міністрації. Це правильний під­хід. Якщо виокремити проблему з Українкою, то, в принципі, в інших місцях немає конфліктів. Область вмотивована, бо це — розвиток.

— Ви якусь участь у цьому процесі берете?

— Безумовно. Більше того, під час останніх місцевих виборів до обласної ради пройшов Георгій Цагареішвілі, який просто «за­хворів», у хорошому сенсі цього слова, ідеєю передати від Украв­тодору права замовника на об­ласну державну адміністрацію і робити тунель. Тоді жодних про­блем немає і громада «за».

— Які вигоди ви бачите у цьо­му проекті?

— Для українчан ніяких вигод немає. Лише виходячи з держав­них інтересів, інтересів розвитку регіону.

— Якщо будувати мостовий перехід, навколишні села яки­мось чином постраждають? Можливо, землі відійдуть?

— Мова йде не про те, щоб прокладати перехід через будин­ки. Це заборонено законом. Про­сто між селом і містом Українка знайшли щілинку, де можна про­класти цю кільцеву просто по пляжах Українки. Там до лікарні метрів 300.

— Тобто пляжі зникнуть?

— Вони не зникнуть. Під сто­личним Московським мостом також є пляж. Але це Київ. Ми, коли оселялися в Українці, хоті­ли жити в Українці, а не в Києві. До того ж наше місто побудовано завдяки Трипільській ТЕС. Місце будівництва обирали так, щоб роза вітрів була від Києва, тобто в наш бік. Якщо побудують міст (а ви знаєте, що всі гази важчі за повітря, тому осідають униз… а там чотири кілометри водної гладі — ні дерев, ні кущів), то все піде на місто. У нас і так погана ситуація з екологією.

— Ви сказали, що у вас пога­на екологія. Тоді, очевидно, має бути потужне медичне обслуго­вування?

— На жаль, не все так. Це одна із системних проблем, чому не­гайно потрібно здійснювати де­централізацію. У нас колись було збудовано сучасну лікарню. Але сьогодні вона потребує карди­нального переоснащення.

— Лікарня на вашому балан­сі?

— На балансі районної адмі­ністрації. У нас місто районного значення — все районне: лікарня, школи.

— Якщо об’єднаєтесь, як буде тоді?

— Відповідно до перспектив­ного плану ми маємо об’єднатися з шістьма селами. Об’єднання відбувається так, щоб була логіч­на інфраструктура, територія.

— Вам є сенс об’єднуватися чи це будуть лише додаткові витрати?

— З точки зору статусу, без­умовно, є. Адже тоді ми отрима­ємо статус об’єднаної громади і всі повноваження, які нині ма­ють міста обласного значення. Поряд із цим отримаємо й над­ходження. Це з формальної точ­ки зору. А стосовно організації життя, думаю, для сіл це буде краще. Не лише тому, що вони будуть разом із містом, а тому, що отримають певну сучасність.

— Нині селу від вашого ко­мунального господарства ні хо­лодно, ні жарко…

— Для прикладу: візьмемо сміття. У сільській місцевості лише 30 відсотків відходів по­трапляє на переробку. Решту спалюють, вивозять у лісосмуги, ставки… У селах немає чітких правил поводження з твердими побутовими відходами: у них не­має ні техніки, ні підприємств — нічого. У містах, особливо в багатоповерховому секторі, це більш-менш налагоджено. Тоб­то потрібно просто розширити територію поводження з ТПВ. Із цієї ситуації насправді є єдиний вихід: запровадити податок на сміття, як це заведено в розви­нених країнах. Там усе роблять прозоро й відкрито — не при­ховуючи, куди саме вивозять відходи. Укладають угоду на ви­везення та утилізацію сміття. Якщо говорити про дороги, то в селах відповідна техніка прак­тично відсутня… Якщо говори­ти про повноваження сільських громад, то третина їх взагалі не має. У нас є села, де відсутні школи, садочки і амбулаторії… Людина, яка хоче отримати певні послуги, все одно мусить кудись їхати, бо в сільраді жодних по­слуг, по суті, не надають. А так, приміром, це село об’єднається з Українкою, де буде офіс, в яко­му можна отримати всі послуги. Хіба це погано?

— Району нині байдуже, що відбувається. Чи зміниться си­туація, якщо Українка стане центром об’єднаної громади?

— Ідеальної системи немає. Але якщо влада надає більшість послуг там, де її обрали, це все одно краще, ніж послуги, які на­дає влада, призначена з центру.

— Тоді скажіть, які повинні бути запобіжники в цьому ва­ріанті?

— Нагляд…

— Багато чого залежить від керівника. В одного все в по­рядку, приходить інший — і, на жаль, відчувається певний занепад. Як урегульовувати ці речі?

— Якщо ми йдемо в Європу, маємо думати як вони, прийняти їх цінності. А одна з них — місце­ве самоврядування ефективніше за центральну владу. Місцеве са­моврядування краще вмотиво­вано надавати повсякденні по­слуги мешканцям. Це перевірено десятиріччями. Наведу приклад Польщі: в її конституції записа­но, що місцеве самоврядування існує, надає послуги, приймає рішення на власний розсуд, під власну відповідальність, у рам­ках наявних ресурсів. Єдине, що робить держава через систему воєвод (у нас їх планують назва­ти префектами) і регіональних рахункових палат, — перевіряє рішення виключно на відпо­відність закону. Тобто воєвода не перевіряє ефективність. Він може перевірити законність рі­шень місцевих органів влади і зупинити їх за потреби, але не може вказати, де будувати доро­гу і який садочок ремонтувати. Регіональні рахункові палати, які перевіряють фінансову ді­яльність, контролюють лише формальні речі: чи відповідно до бюджетного законодавства розподіляють видатки. Польща пройшла через таку проблему й одужала.

— Ви знаєте, що поляки до певної міри невдоволені своєю реформою самоврядування і до 2020 року планують змінити її. Тобто вважають її недостатньо ефективною. Навіщо тоді нам брати ту систему, яку вже пере­вірено і названо недостатньо ефективною? Можливо, по­трібно дивитися в майбутнє?

— Безумовно, є й кращі сис­теми. Наприклад, американська. Але якщо її запровадити в нас, вона або не виживе, або може бути викривлена і перетворить­ся на анархію.

— Але в нашому варіанті це ризик. Якщо ми починаємо запроваджувати систему, зна­ючи, що вона недосконала й у перспективі її змінюватимуть, ми експериментуємо на країні. Тож, можливо, поки ми ще на цьому шляху, нам варто засто­совувати кращий досвід уже те­пер, а не потім?

— Краще — ворог доброго. Краще — це для того, щоб уза­галі нічого не робити. Я не раз казав: події набрали незворот­ного ходу. Сьогодні залежність від районних державних адміні­страцій у містах районного зна­чення, в селах і селищах стала ще більша. Нині єдиний вихід — по­чати делегувати повноваження. Ми на етапі, коли діюча систе­ма, хочемо ми експериментувати чи ні, створює реальні проблеми щодня. Не тільки не розв’язує, а створює. Нині вона помирає, не може впоратися із ситуацією, але й нове не впускає. Тобто або ми встигаємо зробити делегу­вання і країна починає потроху виходити з кризи, або буде крах. І тоді децентралізація відбудеть­ся стихійним шляхом.

— Що ви мали на увазі, ка­жучи, що децентралізація нас не врятує?

— Є загроза…

— Можливо, децентраліза­ція не врятує, бо відбувається повільно?

— Складається враження, що є лише її імітація. Певні дії, на­віть добрі, інколи повинні йти через примус. Для того, щоб ро­бити примус, має бути потужна влада. Недостатньо ухвалити рі­шення. Адже якщо його не втіле­но в життя — воно не існує.

— Є три варіанти: знати рі­шення, ухвалити рішення, до­сягти виконання рішення.

— У нас був шанс два роки тому ухвалити рішення, що місцеві вибори відбудуться на новій основі. Прийняти адмі­ністративне рішення або дати невеликий час на добровільне об’єднання і 25 жовтня провести вибори в об’єднаних громадах. Це було б можливо. Тоді люди були готові для радикальних змін. Нині цю тему розхитали, забалакали. Мені здається, що сьогодні гірша ситуація для того, щоб це робити.

— Тобто ви відчуваєте спро­тив місцевої влади, яка після виборів отримала повноважен­ня на п’ять років?

— Ключовий момент — по­літична воля керівництва дер­жави. І тут дуже важливо, щоб решта системи відчула: чи бу­дуть насправді відрізати від себе повноваження і віддавати громадам. Адже нині виходить так: з одного боку ніби дають, з другого — забирають. Тоді ви­никає непорозуміння: чи роби­мо ми взагалі децентралізацію? Кажуть, є фінансова децентралі­зація, яка насправді такою не є. Завдяки деяким змінам бюджет­ного законодавства збільшилися доходи міст обласного значення. Тепер вони зможуть ремонтува­ти дахи, ліфти, дороги. Водночас їм дають додаткові повноважен­ня без грошей, наприклад ПТУ, пільгове перевезення пасажирів. Із ресурсної точки зору це вагомі речі. Хіба це послідовно? Клю­човий момент — повсюдність місцевого самоврядування. Це не потребує жодних змін у Кон­ституції. Це робиться просто законами Верховної Ради. Про це ми говоримо вже років п’ять. Що таке повсюдність? Нині 83 відсотки території України не має взагалі самоврядування. Воно є лише на 17 відсотках, там, де є житло. Так звані території в межах населених пунктів. Решта — під юрисдикцією держави че­рез різні установи. Якісь люди від імені держави управляють 83 відсотками території України, приймають рішення, кому наді­ляти землю, що на ній робити. І громади, які там живуть, жодно­го впливу на це не мають. Тобто наріжний камінь самоврядуван­ня в Європі — це повсюдність. Уся країна — в юрисдикції гро­мад. Навіть якщо це державний об’єкт, він усе одно перебуває в юрисдикції громади, він керу­ється правилами, прийнятими у цій громаді. Тому повсюдність самоврядування — це ключовий момент, без якого функціону­вання самоврядування і країни неможливе. Це можна зроби­ти без змін у Конституцію, але цього не роблять. Тепер щодо справжньої бюджетної децен­тралізації. Знову-таки приклад Польщі. З усіх місцевих видатків 75 відсотків — громаді. У них так само є три рівні. З цих балан­сів зрозуміла вага повноважень, яка має базовий рівень.

— Які території мають об’єднатися з Українкою?

— Українка має об’єднатися із шістьма селами. Інше питання, що існує системна проблема: ми обрали на п’ять років сільських голів, які навряд чи тепер агіту­ватимуть за об’єднання, через яке вони втратять свою посаду. До того ж у радах ще є умовно 8—16 депутатів, про них уза­галі годі й казати. Рішення про об’єднання приймає не грома­да, а сільська рада і голова. Уся інфраструктура села — в рай­держадміністрації разом із гро­шима, але не з усіма. Деякі речі поліпшилися завдяки новим акцизам. Є заправка, магазин, який торгує алкоголем — є гро­ші. У них з’явилися доходи, не збалансовані з повноваження­ми. Садочки, ФАПи віддали в район, клуби у переважній біль­шості стоять закриті…

— Тобто в цьому разі ви бачи­те силовий метод об’єднання?

— Адміністративний. Іншого не буде.

— Але ж є об’єднані громади, які вже функціонують?

— Я ж не кажу, що тоталь­но ніхто не хоче об’єднуватися. Інша справа їх питома вага — 10 відсотків від усієї кількос­ті. А що далі? Річ у тім, що вся децентралізація побудована на об’єднанні громад. Більше того, з цим пов’язано нове функціону­вання районного рівня. Район­ний рівень може бути запущено лише тоді, коли об’єднається 100 відсотків громад. У нас нині є приклади, коли об’єдналися гро­мади в межах району, обрали ра­йонну раду, але там є і районна адміністрація. Вони виконують однакові функції. Через те, що об’єднання зробили фрагмен­тарно, пішли проблеми — по­силення залежності від район­них державних адміністрацій у містах районного значення. Тобто така «реформа lіght», я її так називаю, для міст районного значення, сіл, селищ не лише не вирішила проблеми, а навпаки, створила нові. Тому що мотива­ція для об’єднання була проста: ми у вас заберемо гроші і по­вноваження, а після об’єднання повернемо назад. Однак процес об’єднання наразі провис, черги з охочих немає…

— Ваше місто могло б ви­окремитися самостійно?

— На цьому етапі це може бути вихід для міст районного значення. Незважаючи на те, що саме вони були ініціаторами реформи, бачили перспективи для себе, з’ясувалося, що вна­слідок змін вони стали заруч­никами ситуації із сільськими головами. Тепер виходом для них може стати надання їм ста­тусу міст обласного значення. Як проміжний етап реформи. Ми переконували уряд, про­фільний комітет Верховної Ради, що це можна розглядати як етап підготовки інфраструк­тури майбутньої об’єднаної громади. Ми говорили: рано чи пізно добровільність закінчить­ся, а якщо буде адміністративне об’єднання, то ми повинні під­готувати інфраструктуру. Вона в міст районного значення на сьогодні така, що не притаманна об’єднаній громаді. Розгорнути її за день не можна.

— Наприклад, якщо такий статус отримає ваше місто, ви почнете готувати інфраструк­туру, навколишні села побачать перспективу…

— Це могло б бути аргу­ментом на користь об’єднання. Другий варіант: дозволити об’єднання не в рамках пер­спективного плану, а частково. Відповідні законопроекти вже зареєстровано у Верховній Раді, їх ще називають «олійна пля­ма». Це системно проблему не розв’язує, але дасть змогу дея­ким містам районного значення отримати новий статус. Потім люди, коли побачать переваги, примусять об’єднатися й тих, хто відмовлявся. Але вже без ви­борів. Бо не можна щоразу, коли приєднується село, проводити вибори у великій громаді.

— Але райдержадміністрації тоді залишаться…

— Я не прихильник того, щоб на все почепити замки. Коли ми пропрацьовували реформу, я казав: найважливіший етап не той, як готуються громади до об’єднання, і не те, як вони житимуть після нього, а від мо­менту фіксації об’єднання до по­чатку роботи у визначених про­цедурах. Цей перехідний етап найважчий. Але виявилося, що він і найменше був пропрацьо­ваний, на жаль. Бо це потрібно робити з практиками.

— Тобто до кардинальної зміни Основного Закону по­трібне ще ухвалення кількох проміжних законів.

— Не можна сказати, що змі­ни до Конституції мають пря­мий зв’язок із децентралізаці­єю. Єдине, що безпосередньо пов’язано, — позбавлення міс­цевих державних адміністрацій функцій виконкомів при відпо­відних радах.

— Наскільки потрібні такі обмеження?

— Перед виборами ми раху­вали баланси: 89 відсотків до­ходів майбутньої громади — це доходи міста Українка. Решта 11 відсотків припадає на шість сіл. Скажіть, принципово, з якою кількістю сіл ми об’єднаємося? Принципово лише, щоб Україн­ка була центром, бо окремо без неї села не зможуть жити. Але я все-таки прихильник надан­ня містам районного значення статусу обласного. Це системні­ше, бо стосується всіх. Це більш прогнозовано, бо цю процедуру робили багато разів і вона нічо­го, крім позитиву, не приноси­ла. Візьміть будь-яке місто, яке отримало такий статус, — нічо­го, крім стрімкого розвитку, ви не побачите. А стрімкий розви­ток завжди викликає бажання приєднатися. Взагалі, як на мене, етап узгодження перспективних планів було не дуже добре про­працьовано саме на місцевому рівні. Є помилки на етапі по­годження перспективних пла­нів. Україна дуже велика і різна країна. Ми не можемо за одним шаблоном підійти до Карпат і Херсона. Є різні історичні, при­родні, релігійні умови. Тобто має бути шаблон, але має бути й простір для маневру. Для цього потрібен час. Час, щоб люди де­тально обговорили.

— Будь-який план можна змінити…

— Оце часткове об’єднання якраз і було б технологією кори­гувань.

— Якась економічна основа повинна бути у цьому? Є багато сіл, які не мають перспективи розвитку…

— Це один із міфів, що рефор­ма місцевого самоврядування, децентралізація є економічною, медичною, або якоюсь іншою ре­формою. Насамперед це рефор­ма адміністративної системи, ад­міністративного управління. Ми говоримо про оптимізацію сис­теми управління, хочемо зроби­ти послуги більш ефективними і бажано за менші гроші. Можемо очікувати дотично ефекту в еко­номіці. Бо розмір громади впли­ває на економіку цієї громади. Адже децентралізація дає мож­ливість більш вільно почувати­ся, наприклад, підприємцям.

— Які перспективи в тієї можливої громади, яку буде створено на базі Українки?

— Чудові. Думаю, якщо б це відбулося, ми були б однією з найпотужніших громад у кра­їні. У нас великий промисло­вий потенціал, а громади, які об’єднуються з нами, з турис­тичної точки зору дуже перспек­тивні. Це смуга вздовж Дніпра, туристичний потенціал — це село Трипілля і всесвітньо відо­ма трипільська культура. Там багато чого можна зробити, але все це вже багато років перебу­ває в путах районної адміністра­ції, яка не вмотивована щось робити. Система адміністрацій уже давно душить країну. Якщо б зняти ці пута, так, як зроби­ла Польща, країна просто б ви­бухнула у хорошому сенсі цього слова. Скажімо, в Польщі гро­мади тримають свої кошти там, де вважають за потрібне, є пе­релік банків, але немає системи державного казначейства. Яка ж це децентралізація, коли твої гроші лежать у когось у кишені і ти маєш питати дозволу їх ви­тратити. Реформу можна впро­вадити через повсюдність місце­вого самоврядування, бюджетну децентралізацію. Тобто доходи державного бюджету передають на базовий рівень. Далі. Дуже важливо громаді обстоювати свої інтереси. У нас такої можли­вості немає. У тій-таки Польщі місцева рада може звернутися до Конституційного Суду, якщо вважає, що якесь рішення пре­зидента, уряду чи парламенту порушило права громади. У нас такого немає, звертатися проти парламенту до звичайного суду — це нонсенс. У нас інтереси громади може захистити лише Конституційний Суд, а грома­да не є суб’єктом звернення до нього. Ще одне. Система кон­сультацій. Якщо ми розуміємо вагу повноважень і послуг, які надає місцеве самоврядування, бажано, щоб воно мало якийсь вплив на рішення, які приймає центральна влада. Наприклад, у польській конституції пропи­сано, що є спільна комісія уряд — місцеве самоврядування, яка обговорює всі пов’язані з цією темою питання. У нас система консультацій майже не працює і переважно через позицію міс­цевого самоврядування. Уряд демонструє бажання консульту­ватися, але асоціації місцевого самоврядування не мають систе­ми внутрішніх консультацій, так само, як і між собою. Бо інколи різні рівні місцевого самовряду­вання мають різні інтереси. Не­має майданчика, на якому вони узгоджували б їх. Формально він існує — Національний конгрес місцевого самоврядування, але де-факто він не працює. Наша Асоціація малих міст не є до­бровільним об’єднанням орга­нів місцевого самоврядування. Вона об’єднує міських голів та лідерів громад. За своїм стату­сом легально представляє муні­ципалітети Асоціація міст Укра­їни. Вона мала би здійснювати і консультації, і, в хорошому сенсі цього слова, тиск на центральну владу щодо врахування інтер­есів не міських голів чи місцевих рад, а нас із вами, пересічних громадян. Іншої можливості в умовах партійної системи місце­вих виборів представляти наші інтереси на центральному рівні немає. До речі, тут дуже важ­ливою є тема політичної децен­тралізації. Інколи здається, що в центрі погодилися з тим, що дають повноваження, ресурси громадам. Але винайшли іншу систему, яка дає змогу не відпус­кати їх з міцного контролю, — це партійні вертикалі і вибори до місцевих рад. Тому дуже важли­во, як на мене, вивести партійну складову з місцевого самовря­дування, залишити лише мажо­ритарну складову. Не знаю, як у великих містах, але в малих точ­но. Жодних політичних питань там немає, є лише міське госпо­дарство. Це дасть можливість прибрати системний конфлікт між міським головою, обраним за мажоритарною системою, та депутатами, які пройшли за пар­тійною системою. Відкриті спис­ки цього не вилікують. Але якщо ми хочемо, щоб міських голів обирали прямим голосуванням, так само мають обиратися й де­путати, інакше виникає систем­ний конфлікт. Так само, якщо ми почнемо обирати Верховну Раду за партійною системою, то ло­гічним продовженням цього має бути двопалатний парламент. Коли території вибирають від себе представників або це від­бувається автоматично за поса­дою. Інакше я не бачу технології впливу громад різних територій на те, що відбувається в парла­менті. Через систему партій це неможливо, і ми бачимо це що­дня.

— Скажіть, а якщо в об’єднаній громаді щось не склалося, чи можливий шлях до… переоб’єднання (назвемо це так)?

— Я б не повертався до різ­них переоб’єдань. Думаю, кра­ще спростити законодавство в такий спосіб, щоб людям було простіше впливати на владу. Знову-таки повернімося до по­ляків. Там є проста штука, на відміну від України. Спробуйте у нас зняти міського голову. Це можуть зробити лише депутати двома третинами, висловивши йому недовіру. Але впливу лю­дей тут ніякого немає. Що від­бувається у них? Місцева рада може ініціювати зняття мера. А далі оголошується референдум про недовіру міському голові. Варіантів два: або опитування може не відбутися, якщо прого­лосували менш як 25 відсотків мешканців, що автоматично зні­має це питання. Або під час го­лосування мешканці висловлять голові довіру чи недовіру. Рішен­ня приймають люди, депутати лише ініціюють. Здається, потім ще й відповідальність ради на­стає, якщо люди її не підтрима­ли, оголошуються перевибори депутатів. Це логічні технології впливу людей, бо п’ять років че­кати, якщо явно щось роблять не так, — це дуже багато.

— Ви так нахвалюєте Поль­щу і кажете, що наша децентра­лізація «lіght». Можливо, це че­рез те, що в Польщі був єдиний центр реформи?

— Так. Єжи Регульському ска­зали: ти відповідаєш за реформу. Він був у статусі віце-прем’єра. Це була домовленість влади і опозиції. Валенса та Ярузель­ський прийняли рішення: ми це робимо. А в нас так: один почи­нає робити, обов’язково вини­кає напруження. У польському варіанті: сіли, домовилися — і опозиція, і влада, призначили людину. Він не був політиком. Професора Регульського при­значили віце-прем’єром і до­ручили проведення реформи. Він провів цю реформу, бо у нього була і можливість, і від­повідальність. Це демонстрація волі. Якщо є воля, тоді виника­ють відповідальні, виникають інструменти.

— А що, на вашу думку, най­важливіше для розвитку тери­торій: гроші, інвестиції чи лі­дери, які бачать перспективи, можуть залучити ресурси, вмі­ють планувати?

— Краще і те, й інше. Однак, з точки зору економіки, важливі­ша привабливість території. Але є лідери, які витягують регіон. Такі, як Удовиченко, який свого часу витягнув Славутич, Мазур­чак — Кам’янець-Подільський тощо. Якщо людина — лідер і все робить правильно — є макроре­зультат.

— Дякуємо за розмову. І оскільки лідер у вашої громади вже є, бажаємо грошей та ін­вестицій.

Записала Олена ГОРБУНОВА

Матеріал взято з сайту ви­дання «Голос України» www.golos.com.ua