Юрій Ковтун – про пережите на передовій

Життя українським бійцям відважно ряту­ють військові медики на передовій. Разом із воїнами, вони приймають на себе удар бойовиків, проходять усі «гарячі точки» антитерористичної операції. У нашому місті живе військовий лікар, голова Спілки воїнів АТО Українки Юрій Ков­тун. У відвертій розмові він розповів нам про найстрашніше, що дове­лося пережити, про силу і мужність на передовій.

Українчанин Юрій Ковтун на­родився на Луганщині, у місті Сєвєродонецьк і є ювілейним його мешканцем. Коли йому було 2 рочки, з батьками переїхав до Українки, де будувався гігант – Трипільська ТЕС. Вчився Юрій у медичному університеті імені Богомольця, з 2 курсу якого був призваний до строкової служби у армії через недобір солдатів. Після завершення отримав фах лікаря за спеціальністю терапія і вищу категорію з невідкладних станів. Працював у лікарнях Обухова та Києва, у фонді соціального страхування від не­щасних випадків на виробництві.

Перший мінометний обстріл

Коли прийшла повістка з пер­шою хвилею мобілізації, Юрій Ковтун одразу ж без сумнівів пішов збиратися на війну. По­трапив у другий батальйон білоцерківської 72 гвардійської Червонопрапорної дивізії, на базі якого була створена бригада.

«1 квітня ми були у Житомирі, там відбувалися навчання. Після того ешелонами поїхали у Маріуполь. 9 травня, на День перемоги, завдяки нашій бригаді було звільнено місто Марії. Ми втримали його від сепаратистів», – розповідає Юрій Ковтун. – Після 18 червня нашій бригаді наказали йти вздовж кордону між Ростовською і Донецькою областями. Зупинилися ми біля Панченково, між Поріччям і Проваллям, встановили блокпо­сти. Там я уперше потрапив під мінометний обстріл».

Був початок війни і Росія своє обличчя ще повністю не показа­ла. За словами Юрія, на прохан­ня попити води, місцеві жителі відвертали від військових об­личчя: «Звісно, не всі такі, були й добрі люди, але їх тоді було дуже мало. Я вважаю, що військовим немає сенсу тісно спілкуватися з місцевим населенням. Це може погано закінчитися».

Військовий медик разом із бригадою йшли по майже стигло­му пшеничному полю, аж раптом попереду стався вибух. Юрій чув крики, кликали лікаря, потрібно було терміново надати допо­могу пораненому. У голові кру­тилася одна думка: хоч би наша техніка не подавила усіх у паніці. Обійшлося.

Обстріли з Росії

22 червня о страшній годині, пів на п’яту, Юрій Ковтун разом із товаришами завмерли – роз­почався мінометний обстріл, а до траншеї не встигли добігти: «Ми вшістьох обнялися і молилися. Бабахкало добре. Дякувати Богу, нас не зачепило. Тільки два улам­ки від міни потрапили бійцям у каску і бронежилет, нічого страш­ного».

На кордоні були потрібні медичні працівники, від Ізварино до Кораснодону – наші блокпости. 72 батальйон зайняв позиції далі від Поріччя до Провалля, біля районів Краснодонська і Сверд­ловська.

«Нас обстрілювали з Росії вже тоді. Ми були як кістка в горлі. Бачили, як ідуть колони техніки із Ізварино до Краснодо­ну. Командування давало наказ «спостерігати», інколи – «вража­ти». Коли капітан із Сум намагав­ся додзвонитися керівництву, за­питати дозвіл відкрити вогонь по ворожій колоні, на іншому кінці проводу була тиша, рідко було чути – «спостерігайте». А через 40 хвилин та колона обстрілювала позиції наших військових з міномету. Потім командир пере­став питатися дозволу у вищого керівництва. Його пізніше пора­нило уламками. До мене приїхав через три доби із роздутою ногою – честь не дозволяла покинути пост раніше», – каже Юрій Ков­тун.

Оточення і перша контузія

12 липня батальйон знаходився в офіційному оточенні. Стріляли «Гради», міномети. Доставляли багато поранених хлопців, а допо­моги не було. Військових просили стояти стільки, скільки зможуть. Літак, який віз допомогу бата­льйону – збили вороги.

«Командир сказав, потрібно шукати шляхи, як вийти з ото­чення. Нам передали невеликий запас всього необхідного – касок, продуктів, а головне – води. Коли відбувався розбір бойових за­вдань, помилок, упало дві міни – були і поранені, і вбиті. 10 хвилин бив міномет, і я не міг дійти до поранених хлопців! Потім знову. Я біг 150-200 метрів по чистому полю і молився, щоб міномет не почав бити. Я вже майже опи­нився біля прикордонників, як сталося найстрашніше: почав­ся обстріл, і мене закинуло ви­буховою хвилею у бліндаж. Це була моя перша контузія, голова дзвеніла», – розповідає Юрій Ков­тун.

Медика, як він опритомнів, по­вели до поранених. Відкрилася страшна картина: як манекени, лежали обгорілі чоловічі части­ни тіл. Чотирьох розірвало на шматки, їх поховали аж всередині осені, упізнали по ДНК. Шестеро спецназівців загинуло відразу. Серед убитих був багаторазовий чемпіон України з панкратіону Максим Бендеров, йому було 24 роки.

«Я побачив, що одна лю­дина ледь дихає, але не міг упізнати, хто це. Почали надава­ти йому медичну допомогу. На 15 хвилині реанімації я усвідомив, кого рятую, упізнав по тату на передпліччі: «Nemo sed Nobis», з латинської – «Ніхто крім нас». Це виклик українських десантників і спецназівців. Переді мною лежав Богдан, якого я нещодавно при­гощав чаєм. Сорок хвилин ми боролися за його життя. Він мав уламкове поранення у голову. Ми не змогли його врятувати», – ділиться військовий лікар.

Бог відвів

Всі машини колони заванта­жили пораненими і вбитими, на­правились до Панченково. Газель лікаря треба було тягнути, бо зла­малося зчеплення, і вони не могли їхати самостійно: «Нас спочатку тягнув Юра Гладченко, хлопець із Ржищева, але потім каже: «Я не можу тебе тягнути, бо закипів, а у мене 6 людей», тож ми зачепи­лися за МТ-ЛБ (плавучий броне­транспортер). Їхали колоною. На взводі я тримав автомат, адже ми їхали останніми, і не було нікого, хто б прикрив нас. Коли ми зна­ходилися під Червонопартизансь­ком, стався вибух. Я його не чув, бо був оглушений, водій сказав, що передали по радіостанції: ГАЗ-66, який нас тягнув, підірвався на фугасі. Ми виходимо, до мене біжать обпечені бійці, звісно, ті, хто міг добігти. Юра Гладченко загинув на місці, йому відірвало кінцівку. Командира взводу Мор­жевського викинуло у правий бік. Я на відкритому полі давав пораненим знеболювальні, об­робляв уражені місця, здирав обгорілу шкіру, робив перев’язки. А тут знову почався обстріл! Я не зважав ні на що – перед очима у мене була тільки моя робота. Під прицільним вогнем».

З’явилося три українських БМП, вогонь трішки втих. Разом із розвідником Юрій Ковтун побіг забирати все необхідне із медичної машини. До неї за­лишалося тридцять метрів, як розвідник умовив медика зупи­нитися, бо відчув, що їх може накрити вогнем. Радіоакерована ракета у той момент потрапила у медичну машину, аж з’явився грибок. Це була друга контузія Юрія.

Потрібно рятуватися

Аж потім, коли усі військові зібралися разом, щоб поїхати у Панченково, усвідомили, хто по­ранений, а хто вбитий. За ними повинен був прилетіти гелікоптер із Амвросіївки. Його чекали 18 по­ранених військових. Але вертоліт не прилітав добу, і всі зрозуміли, що його марно чекати, потрібно шукати інші шляхи порятунку. Прикордонна служба України зв’язалася із російськими при­кордонниками, щоб ті дозволили направити у російську лікарню українських поранених. Усе було вирішено на міжнародному рівні. Юрія Ковтуна призначили очо­лювати евакуацію поранених до медичного закладу.

«Нас супроводжував майор прикордонної служби Майкут, підполковник Кузнєцов був за­ручником, поки не відбулася ідентифікація, хто ми такі і навіщо приїхали. Зустріли нас російські прикордонники дуже напружено, зі зброєю в руках, хоча Кремль обіцяв прийняти нас, як російських поранених, тож став­лення мало бути інакшим. Ми говоримо: «А чому ви нас так су­воро зустрічаєте? Ми ж українці, порені в АТО. Ви ж не воюєте!». А вони відповідають: «Ну нам треба вас супроводжувати», а ми каже­мо: «Так супроводжуйте і охоро­няйте!», – розповідає.

У ворожій Росії

Наших поранених доставили у Гуково, і перше, що вони там поба­чили – виставу на чолі з Дмітрієм Кісільовим, який бігав, немов мавпа з мікрофоном у руках. Усі люди навколо нього, включаючи медиків, а також машини швидкої допомоги, які призначалися для українців – були його масовкою. Юрій Ковтун почекав п’ять хви­лин, не втерпів і сказав, що за ненадання медичної допомоги передбачена стаття покарання. Коли він назвав діагнози поране­них, медики почали рухатися.

«У Гуково на одному крилі ле­жали ми, українці, а на іншому се­паратисти. Нас охороняв ОМОН і прикордонна служба Російської Федерації. Надання допомоги було на задовільному рівні. Потім нас перевели у Зверєво, щоб ми не чули, як звідси, з території Росії, зовсім поруч від лікарні, стріляють по Україні «Гради». Із Звєрєво потім ми полетіли до Одеси, якраз після того, як збили Боїнг. Там я лежав у нейрохірургії», – говорить медик.

Якщо треба – захищатиму

Нині у Юрія третя гру­па інвалідності, є 60 відсотків працездатності. Інколи голова шумить і крутиться, тож дово­диться ходити із палицею. Має посвідчення інваліда війни із квітня цього року. За військовим станом медик може знаходити­ся в АТО, а за мирним станом є обмеження. Якщо державі буде потрібно, Юрій готовий за неї стояти.