У житті Альбіни Крачун не було моменту «випадкового спорту». Її шлях почався з дитячої упертості й маленької мрії, яка згодом перетворилася на великий успіх.
Вона народилася 15 серпня 2006 року в селі Витачів, Української громади. До п’ятого класу навчалася у рідному селі, а далі — в Українці, Академічний ліцей №2. Паралельно зі шкільним життям — дорога в спортзал, яка згодом стане головною.
Перший крок у зал і двогодинне випробування
Колись шестирічна Альбіна побачила на шиї свого троюрідного брата Дем’яна золоту медаль.
— «І я так хочу», — сказала вона тоді.
Брат запросив її в зал, а хрещений, який теж займався кікбоксингом, підтримав. Лише мама була категорично проти. Вона погодилась відпустити доньку на пробне тренування тільки з надією, що «нічого не вийде».
Але вийшло.
Перший тренер, Віталій Мойсійович Потебенько, поставив дівчинку у стійку й сказав:
— «Дві години вистоїш — візьму».
Альбіна вистояла.
Так почався її спортивний шлях у команді «Обухівські тигри». Уже тоді вона знала: «Я хочу, можу і буду».
Перші бої та характер, що гартується ударами
Перші роки вона майже завжди виступала проти хлопців.
— «Їм зі мною було важко: програти соромно, виграти — теж» — усміхається Альбіна. Це навчило її не зважати на чужі емоції й битися до кінця. Через рік після початку занять спортсменка вже поїхала на змагання в Київ.
Думка про чемпіонство була з нею з першого дня:
— «Я одразу знала, що стану чемпіонкою. Навіть не розглядала іншого варіанту».
Тренери, що формують силу
У фаворити потрапляють ті, з кого найбільше питають. Так було й в Альбіни. «Улюбленці», як каже вона, мали не привілеї, а подвійну відповідальність.
Слова тренера, які запам’ятала назавжди:
— «Ти можеш, але жалієш».
Вона дійсно жаліла суперників — і це потрібно було подолати. Пізніше, після початку війни, дівчина перейшла в команду «Обухівські вовки» — маленьку, але майже сімейну. Там тренували її Микола Качан та хрещений Володимир Дем’яненко.
— «Це була команда-сім’я. Шестеро учнів та два тренери, і кожен, як рідний».
Емоції перемог: від сліз до емоційного вигорання
2018 рік, чемпіонат Європи з кікбоксингу в Києві. Альбіна стоїть на п’єдесталі з прапором України й ледь стримує сльози. Вона взяла одразу три медалі — золото, срібло й бронзу.
— «Хотілося плакати, сміятися, стрибати — все одразу».
А от перемога на чемпіонаті світу у Відні, у 2024 році принесла інше відчуття.
— «Я раділа, але коли стояла на п’єдесталі – нічого не відчувала. Вигоріла емоційно. Це був дуже швидкий, виснажливий день».
Та попри все, вона залишалася вірною Україні. Їй пропонували тренуватися й виступати за іншу країну – Альбіна відмовилася.
— «Україна — мій дім. Я навіть спати нормально не можу за кордоном. Відчуваю дискомфорт, якась тривога за рідних».
Навчання, робота, спорт: життя без пауз
Альбіна навчається у Київському національному університеті будівництва і архітектури, працює й тренується.
Її день — це постійний рух: заняття, робота, університет, домашні справи,
тренування ввечері, зарядка зранку.
Вона каже просто:
— «Я не можу лежати і бути овочем. Мій відпочинок — це зміна діяльності».
Те, чого не бачать за медалями
Багато хто думає, що їй просто пощастило.
Альбіна ж каже:
— «Люди не бачили сліз, травм, вигорання. Не бачили, як я змушувала себе працювати. У спорті перемагає не сила, а в першу чергу, голова».
Були й моменти, коли хотіла кинути спорт.
— «Я приходила додому й казала мамі: все, більше не піду. Але мама мене змушувала. Сьогодні я їй за це дуже вдячна».
Підтримка й коріння
Найпершими в неї повірили: тато, хрещений, дідусь, а мама — трохи згодом.
Представляти команду на світовій арені для неї — це відповідальність:
— «Ти маєш показати не лише техніку, а й повагу — до суперника, до команди, до країни».
Порада молодим спортсменам
Її відповідь чесна й пряма:
— «Якщо не хочеш — не йди. Не займай чийсь час. Спорт — це не про «аби було». Це про бажання».
Мрії й плани
Альбіна хоче отримати звання заслуженого майстра спорту з кікбоксингу та
заслуженого майстра спорту з боксу.
Вона вже виграла Чемпіонат України з боксу, має звання кандидата в майстри спорту, але хоче більшого.
Через 5–10 років бачить себе самодостатньою, у спорті, можливо, тренеркою. Мріє відкрити власний зал.
Поки ж працює барменом — робота їй подобається.
Про особисте каже просто:
— «Я займаюся собою. Якщо з’явиться людина, яка не заважатиме — то будь ласка».
Теплі дрібниці
Після перемоги вона не святкує.
— «Я їм і сплю» — сміється Альбіна.
Перед боєм слухає медитативну музику, яка налаштовує на правильний стан.
Любить малювати, плавати, грати у волейбол. Колись хотіла стати тату-майстром.
Зараз Альбіна тренується і виступає за збірну КНУБА. Її тренер Саіда Гасанова. Вона займається з Альбіною боксом та кікбоксингом.
Альбіна Крачун — частина нашої громади, нашої історії і нашої гордості.
Її історія — це історія про характер. Про те, як маленька дівчинка, яка стояла у стійці дві години, виросла у спортсменку, що прославляє Україну на світових аренах.
Вона не зупиняється.
І ми впевнені, що найгучніші її перемоги — попереду.