Довідка: Володимир Анатолійович Дубровський – боєць АТО, з 31.07.2014 – до 25.07.2015 служив в АТО – в добровольчому 25-му батальйоні «Київська Русь». Народився 1968 р. в м. Українка. Закінчив школу № 1, потім професійно-технічне училище за спеціальністю «електрослюсар». Служив у радянській армії – в ракетних військах стратегічного призначення (Білорусія). Закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю «інженер-технолог поліграфічного виробництва». Нині працює директором поліграфічної компанії в Українці. Має сина.
– Володимире Анатолійовичу, Ви на власному досвіді знаєте, що таке війна. Коли вона почалася для Вас? Як ви потрапили в АТО, це був свідомий крок?
– Моя історія почалася на Майдані. Я був там з першого до останнього дня. Разом з моїм двоюрідним братом ми створили медичну бригаду. Він хірург, а я був санітаром. Чесно, було важко… По-перше, у нас були нічні зміни. По-друге, обстріли… Коли біля стадіону «Динамо» палили шини, я навіть отримав у спину гумову кулю.
А потім почалася війна. Я пішов добровольцем. Щоправда, довелося бути дуже наполегливим: в армію взяли аж з третього разу. І служив рік в 25-му добровольчому батальйоні «Київська Русь».
– Пам’ятаєте свій перший день в АТО?
– Ми заходили через Слов’янськ… Перше, що кинулось в очі, – зруйновані мости, обстріляні будинки. Звичайно, було гнітюче враження.
– Ваш батальйон охороняв Дебальцеве. Це ж одна з найбільш «гарячих» точок бойових дій…
– Так, було багато обстрілів. Багато поранених і загиблих. Якось, пам’ятаю, чотири наші хлопці на БМП поїхали дивитись розтяжки. Стояв сильний туман, і сепаратисти заклали протитанкову міну. Хлопці були поранені, контужені, але, на щастя, лишились живі. Проте було багато і більш трагічних історій. Загалом загинуло 25 наВолодимир
Дубровський: спогади з передової
ших людей.
– Сумна випадковість: 25-ий батальйон і 25 смертей.
– Ці хлопці герої. У квітні на Десні, біля казарми, де формувався батальйон, на їхню честь було встановлено монумент.
– Нехай спочивають з миром. Володимире Анатолійовичу, пригадайте, як наших бійців сприймало місцеве населення?
– 15% нас любили. Це переважно ті, в кого в Дебальцевому був малий бізнес – магазинчики, перукарні тощо. Вони просили нас: «Хлопці, не йдіть звідси, бо прийдуть ДНРівці і все зруйнують». 15% нас люто ненавиділи – зазвичай ті, в кого рідня воювала в ДНР. А решті населення було якось все одно, аби їх не чіпали. Ми насправді місцевим допомагали, зазвичай продуктами. Одному батюшці носили в церкву крупи, а він нам давав воду. А ще, пам’ятаю, був у нас боєць Ярослав зі Львова. Так він навіть сам ходив роздавав продукти людям, а заодно і патріотичні лекції читав про те, як треба любити Україну.
– Пригадайте якісь цікаві історії з передової?
– Розкажу, напевно, найвеселішу. Якось вночі хлопці побачили в тепловізор, що на наш блокпост зі сторони сепаратистів іде колона. Всі схопили зброю, всі одразу напоготові. А виявилось… це були козли. Певно, десь розбомбило ферму, а вони вишикувалися і пішли в нашу сторону… Потім весь батальйон їв смачну шурпу. Всі були щасливі.
– І буває ж таке! …Якщо вже заговорили про страви, то що з «бойового» меню смакувало найкраще?
– Дуже любили лимонад… Тільки хтось йшов в магазин, всі завжди замовляли лимонад. А так армійський пайок одноманітний. Ми дуже любили, коли волонтери привозили корейську моркву, баклажани.
– Підтримка волонтерів була помітною?
– Не те слово! Без них ми просто померли б від голоду і холоду. Одного разу на позицію з цікавою назвою «Кліщ», де нас було 12 людей, привезли продукти. Ми спочатку розгрузили п’ять ящиків, далі стоїмо цигарки палим. А водій питає: «Чого далі не розгружуєте?». А ми здивовано: «Це нам?». Ми, як це все винесли, дивимось… їжі – мінімум на півроку!
– Як проводили вільний час?
– Раз на тиждень ми традиційно їздили в лазню. Знайшли недорогу – 80 грн за год. Але першою справою було… прання. Ми одразу забігали з тазами і замочували одяг. Аж потім милися. Бо сиділи у вугільних ямах. Коли ж до нас приїжджали волонтери, то казали: «Які ви засмаглі!». А ми чорні-чорні були – лише одні очі і зуби виблискували.
– Після Дебальцевого Ви лікувалися в госпіталях, потім Ваш батальйон відправили в Луганську область. Загалом служили рік. А пам’ятаєте свої перші враження, коли повернулися додому?
– Щойно повернувся в Українку, дуже зрадів, як побачив наші сосни і Дніпро. Бо там, де служив, сосни не росли (замість них – переважно акації) та й річок було мало.
– Володимире Анатолійовичу, дякую Вам за інтерв’ю. Нехай трагічні моменти болять менше, а над головою буде лише мирне небо!
