Цьогоріч виповнюється 30 років з часу Чорнобильської аварії. До цієї сумної дати в Україні вшановують пам’ять тих, хто віддав своє здоров’я і навіть життя, аби впоратися з наслідками катастрофи. А також – самовіддану працю людей, які, попри усю небезпеку, трудилися у зоні ліквідації. Таких чимало і серед мешканців Українки. «Дніпровський проспект» розпочинає серію інтерв’ю, першою публікуємо розповідь колишнього майстра електротехнічної лабораторії електричного цеху Трипільської ТЕС Володимира Бородіна:
Поїхав у зону, бо є таке слово – «треба»
Одразу хочу сказати – героєм я себе не вважаю. Коли сталося лихо, було зрозуміло, що треба попрацювати, щоб з ним впоратися, – і хтось це має робити. Першими від Трипільської ТЕС у зону забруднення поїхали троє чоловіків – Горбачов Олександр Львович, Семікін Віктор Іванович і Волошин Валерій Васильович. І хоч радіація тоді була найбільша, було таке слово «треба» – і люди поїхали. Олександра вже немає серед живих, як немає і Миколи Гриценка, який був у другій хвилі і якому я поїхав на заміну. Ніхто не думав, що ми їдемо туди за якимись посвідченнями чи заробітками. Усі ми керувалися одним і тим самим – є потреба у нашій роботі, значить, треба їхати.
А потреба була великою. Після аварії, в наступні кілька місяців у зоні забруднення працювали сотні тисяч людей та одиниць техніки. Їхня безперервна, злагоджена робота допомогла закрити ядерну безодню. Ми говоримо – Чорнобильська аварія, але це слово не відображає того, що відбулося насправді. У Чорнобилі сталася справжня техногенна катастрофа – це ядерний вибух, ніби атомна бомба розірвалася на Землі. Це вплинуло не тільки на Україну, але й на Росію, Білорусію, Європу. І те, що стільки людей тоді готові були, як то кажуть, кинутися на амбразуру – зменшило погані наслідки, які могли б бути значно гіршими.
Сам я зруйнований реактор бачив тільки двічі. Видовище жахливе – поруч з понівеченим реактором обгорілий ліс, його тепер називають рудим лісом. Але можна сказати, епіцентр катастрофи я бачив лише мигцем. Відкомандирований був на один з контрольно-пропускних пунктів на межі зони ураження. В моєму керуванні було п’ять вантажівок. Щодня разом з іншими водіями відвозив у зону працівників, вантажі та обладнання.
Як уберегтися від радіації – порадив капітан-підводник
Тоді ще мало хто знав, що воно таке – радіація. Перший час радянська влада узагалі замовчувала масштаби катастрофи – про це не говорили ні на телебаченні, ні в газетах, а відразу після вибуху, першого травня, людей погнали на демонстрації.
Коли ми приїхали у зону, важко було усвідомити, що тут усе наповнене небезпекою. Я прибув у серпні – все якраз буяло і цвіло, дерева плодоносили, гарно було, як у раю. Часом наші хлопці збирали і їли яблука, хтось ходив рибалити, пили воду з криниць. Ніхто не міг і подумати, що все навколо – отрута.
Мені допоміг це зрозуміти чоловік, який добре знався не тільки на мирному атомі, а й на тому, що таке ядерна зброя. Це був капітан першого рангу, який доти служив на підводному човні. Він узяв мене з собою і з дозиметром показав, як різко підвищується рівень радіації біля води. У повітрі ніби й нічого, а підійдеш до якогось рівчака чи калюжі – відразу стрілка вгору.
Він мені порадив не пити з криниць, а брати тільки мінеральну воду, якої завозили вдосталь. Їсти – тільки у їдальні, де готували з привозних продуктів. І щовечора випивати сто грам, адже горілка виводить радіонукліди. Завдяки його порадам, мабуть, і зберіг здоров’я.
Якби не курйозний випадок, допомоги від держави не добився б
Одного разу стався такий курйоз. Уночі мене збудив начальник КПП, почав розпитувати, чи я електрик. Коли я сказав, що так, повів мене за собою – треба було ремонтувати прорив електромережі. Я сказав, що у теорії я все знаю, це елементарно. Але ж я ніколи в житті не стояв на кліщах, ніколи не вилазив на стовп – бо працював в електроцеху. «Нічого, впораєшся, – сказав начальник. – Інакше завтра не зможемо нагодувати дві з половиною тисячі людей – і будемо відповідати».
На моє прохання знайшов і помічників, і техніку. Виявили ми те місце прориву, я його полагодив, і електропостачання на КПП відновилося.
Сплинув час, і коли мені треба було оформити посвідчення чорнобильця другої категорії – ніхто мені не хотів вірити, що я щодня їздив у зону забруднення. Адже в документах стояло – прикомандирований до КПП. А доведи – казали мені, а без паперів це було неможливо. Потрібен був свідок. Я подзвонив до цього начальника і попросив, щоб він засвідчив, що я працював у зоні. «Як я можу свідчити? Вас там у мене були тисячі щодня, думаєте, я всіх пам’ятаю?» – відповів начальник. І тоді я нагадав про випадок з ремонтом мережі. І той чоловік відразу мене впізнав і погодився допомогти. Якби не це – то чорнобильські пільги для мене були б куди меншими.
Взагалі, держава мало дбає про нас. Чимало пільг позабирали. Зараз, через тридцять років, про чорнобильців усі забули. Тож хочеться подякувати директору Трипільської ТЕС Петру Кравцю. Ніколи на прохання чорнобильців про допомогу не відповідає «ні», завжди допомагає.
Як цьогоріч вшанують річницю
Вшанувати працю усіх ліквідаторів готуються на Трипільській ТЕС. Днями для нас влаштували екскурсію до музею Чорнобиля у Києві. Також, готують поїздку у зону – тридцятеро ліквідаторів з Трипільської ТЕС побувають у Прип’яті, Чорнобилі, зможуть на власні очі побачити, що там відбулося за ці тридцять років. Самі ж чорнобильці готують виставку. Ми всією спілкою зібрали фотографії – і виготовимо пам’ятний стенд. Він стоятиме на прохідній електростанції, встановлять його 26-го квітня. І всі працівники ТЕС та ті, хто прийде до музею станції, зможуть подивитися фото та віддати свою шану ліквідаторам аварії.
Взагалі ж, я пропоную встановити у нашому місті пам’ятник. І не тільки чорнобильцям. Правильно було б зробити чотиригранну стелу. Щоб на одній стороні згадували учасників Другої світової війни, на другій – воїнів-афганців, на третій – учасників АТО, і на четвертій – чорнобильців. Ці люди зробили багато не тільки для України, але й для усього людства. Тому, я думаю, вшанувати їх буде правильно, і сподіваюсь, що до моєї ідеї прислухаються.
Інтерв’ю провела Оксана Радовська