Наше життя – звичайне для нашого покоління», – скромно говорять Пєшехонови. Покоління тих, хто пройшов Велику Вітчизняну війну…
З нагоди 70-річчя звільнення України від німецько-фашистських загарбників «Проспект» вирішив поспілкуватися із подружжям Пєшехонових, які живуть в Українці. І Софія Борисівна, і Леонід Семенович воювали у роки Другої світової. Розмова вийшла невимушеною, цікавою та дуже пізнавальною.
Їй – 90. Йому – 89. 90+89=68 років сімейного життя. За цей час було все – і втрати, і злети. Та найяскравішою миттю, безперечно, вважають перемогу над фашистами:
Л. С.: Найприємніше, звісно, те, що ми перемогли та залишилися живими.
С.Б.: …А скільки разів здавалися убитими! Треба ж таке – поруч зі мною снаряд влучив, вбило два солдати, а мені лише відірвало санітарну сумку.
Софія Борисівна на фронті була санінструктором саперно-штурмової бригади. Надзвичайно складно постійно бути поруч із раненими, загиблими. Вочевидь, є в неї свій янгол-охоронець.
Л.С.: Ми, солдати, завжди намагалися вберегти медсестер. Софія на фронті була саме медсестрою. Часто розповідає мені – там поранені кричать, треба повзти, рятувати… а один говорить – чекай, нехай обстріл стихне…
С.Б.: Мені у ту мить було так незручно!!!
***
Софія Борисівна мала батька родом з Херсонщини. Він – хімік, що обслуговував шахти. Це й зумовило переїзд родини до Ростовської області. Під час сталінградських боїв вона була в окупації. Після того, як війська відійшли та її селище звільнилося, зовсім юна Софія добровільно пішла в армію, стала медсестрою. Так потрапила на війну. «Ми брали Україну, Румунію, Австрію, Угорщину… Закінчила бойовий шлях, що зазначено і на одній із медалей, – героїчним штурмом Будапешту», – усміхається.
Леонід Семенович сам із Сибіру. По закінченню 10 класів закінчив офіцерське танкове училище та пішов на фронт. «З нашого 10 класу 14 осіб пішло в армію. А повернулося лише четверо, решта – загинули… і таке коїлось по всій країні», – пригадує. – «Я воював у Першому українському фронті під командуванням Конєва. Ми брали участь у боях за Київ та всю Україну. Мене було поранено. Після шпиталю потрапив у Білорусь, де почалась операція зі звільнення України. Бої йшли до польського кордону, поки не почали звільняти і Польщу. Далі – Прибалтика, де я й закінчив свій бойовий шлях. Потім – демобілізувався. Усього маю два серйозних поранення – у голову та живіт, а ще контузію…».
Так закінчили вони свій бойовий шлях. А після нього був новий – довгий та тернистий шлях подружнього життя. Уже – спільного.
Л.С.: Познайомилися ми після війни. Я ще був військовим – офіцером танкових військ, а Софія мобілізувалася з армії, з-під Будапешту, де закінчились бої та приїхала додому, у Ростовську область. Куди мене й відправили у відрядження! Там я і зустрів Соню… А в листопаді 1946 року одружилися. По закінченню війни я почав працювати на будівництві першої повоєнної гідростанції. З того часу завжди і працював за цим напрямком.
С.Б.: Навіть майже 5 років працював у Єгипті!
Л.С.: Так, після будівництва Кременчуцької ГЕС будували і в Єгипті. Потім повернувся на будівництво Київської. А потім – Трипільської.. Так ми й залишилися тут.
С.Б.:, пишаючись: Він – один із тих, хто будував Українку! На піску! Нічого тут не було.
Л.С.: …Були піски, луг гарний біля Дніпра… Рибалка, полювання, цілинні ліси…
С.Б.: А він сибіряк – мисливець!
Л.С.: Замість міськради, лікарні – був густий сосняк. Там були кабани, ми полювали на них. Стугна текла зовсім не там, де ми звикли бачити зараз… Все змінилося. Місто виросло, тут нові люди, а ми – доживаємо свій вік…
С.б.: А я була відомою швачкою на все місто. У мене дівчата замовляли одяг, мої роботи дуже цінувалися. Я була популярною, а ще – присвятила все своє життя родині. Я дуже чекала на дітей після фронту… Так у нас народилася дівчинка. А потім – ще хлопчики, двійнята. Наразі маємо трьох онуків.
Л.С.: Донька після розвалу СРСР виїхала в Австралію з чоловіком та нашим онуком, який уже одружився і там народилася наша правнучка. А онука – від сина – закінчила Київський лінгвістичний, поїхала до Південної Америки і також вийшла там заміж. Ось так і вийшло – 2 правнуки у нас, один – в Перу, а один – в Австралії.
А ось як вони пояснили секрет свого міцного шлюбу:
Л.С.: Наше покоління різниться тим, що наша молодість припала на дуже складний період.
С.Б.: Ми звикли багато з чим миритися, переживати важкі роки.
Л.С.: У нас не було такої юності, як у ваших поколінь. Я став командиром танкового взводу у 18 років. У нас не було молодості. А по закінченню війни країна була у розрусі. Особливо Україна.
Її чуйність та жіночність, його – твердість характеру та сила духу, які не щезли крізь роки. «У бою ніколи боятися. Бо треба вийти живим та вразити ворога. Коли там і думати про страх!..», – стверджує Леонід Семенович.
Ось така родина живе в Українці. Безперечно, нам є ким пишатися! Здоров’я ВАМ і наснаги на довгі роки.