За сухими фактами історії завжди стоять людські долі. Чорнобиль став випробуванням для тисяч людей, які просто робили свою роботу, рятуючи інших.
Сьогодні – завершальна розмова нашої серії. Щирі спогади, непрості переживання та правда про події, що назавжди змінили життя.
Чорнобиль – це трагедія, яку ми маємо пам’ятати.
Григорій Іванович Ткаченко — радник Українського міського голови, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1986–1987 рр., уродженець міста Чорнобиль, на той час працював головним інженером комбінату комунальних підприємств у м. Чорнобиль, – також поділився своїми спогадами.
– Григорію Івановичу, розкажіть, як це було.
Я сам родом із Чорнобиля. На той час працював головним інженером комбінату комунальних підприємств. Сину було вже 4 роки, я там побудував хату. Ця трагедія сталася в ніч з п’ятниці на суботу. Зранку була достатньо висока температура. Вихідний день планував заздалегідь – хотів піти на рибалку.
Тут сусідка каже, що її син приїхав із Прип’яті й говорить: на станції якась аварія. Але ж аварії й раніше траплялися, різного плану. Ну аварія та й аварія…
Потім, уже близько 11-ї години, приїжджає колега Володя Потапенко і каже: тебе кличе мер. На той час мером був Валерій Валерійович Кулик. Міська рада була в центрі. Підходжу – вже маса військових машин, але толком ніхто ще нічого не знав.
А в понеділок надійшла команда організувати людей і їхати під Люльов – це населений пункт десь за шість кілометрів від атомної станції – вантажити пісок у мішки. Така команда була віддана багатьом організаціям. Але й тоді ще ніхто толком нічого не знав.
– Ну зачекайте, але ж ви вже розуміли, що аварія серйозна?
Ну, слово «аварія» і «серйозна»… Про радіацію ніхто тоді ще толком не знав і не володів інформацією, щоб оцінити ситуацію.
– Вибух ви ж чули? Сяйво бачили?
Це сталося на початку другої ночі – практично всі спали. І казати, що хтось щось чув… Принаймні я не чув.
Коли вже з’їхалося багато підприємств, працювали організовано: грала музика, приїхали автолавки, роздавали чай, ковбасу. Дружно вантажили пісок у мішки, вантажили в машини (були такі «газончики» або ЗІЛи).
Потім прилітали величезні вертольоти – двогвинтові, я раніше таких і не бачив. Машини підвозили мішки до вертольотів і скидали у спеціальні сітки (парашути). Туди входило приблизно до трьох кубів піску. Далі їх доставляли до реактора.
Бувало й таке, що ці сітки зривалися під час зльоту і падали… Всяке траплялося.
Ну і потім вже перше травня. День праці, демонстрації по всій країні. Надійшла команда встановлювати трибуну в центрі. Біля пам’ятника Леніну, біля райкому партії почали монтувати трибуну, встановлювати прапори.
Підходить до мене якийсь невисокий чоловік із маленьким значком «Верховна Рада СРСР» і каже: «Убєрітє». Я не звернув уваги, продовжив працювати. Він знову: «Ви што нє слишалі?». Я пішов у міську раду – виявилося, це був представник із Москви, Щербина. У підсумку все це згорнули – демонстрацію скасували.
А вже 4–5 травня, після початку евакуації Прип’яті та найближчих сіл, нас викликали в райвиконком. Там був генерал-полковник цивільної оборони СРСР Іванов. Він дав команду: організувати вивезення людей, скласти списки, визначити потребу в автобусах. Йшлося про ТИМЧАСОВУ евакуацію – щоб потім повернутися й провести роботи з очищення території.
Ми провели наради, почали готувати людей.
5 травня, як зараз пам’ятаю, приїхали автобуси. У людей господарство – корови, телята, поросята…
– Коти, собаки?..
Котів і собак майже ніхто не забирав… Були різні випадки. Пам’ятаю жінку – Тетяну Остапенко… Приїхали скотовози забирати худобу…
Це перші дні, які мені найбільше запам’яталися.
Близько 10–11 години ми почали виїжджати з Чорнобиля. Колона рухалася дуже повільно – 15–20 км/год, адже колона автобусів виїжджала, а назустріч рухалася колона військових машин. Близько 11-ї вечора ми приїхали в Бородянку. Було прийняте рішення, що кожне підприємство має розмістити своїх працівників.
Там же організували своєрідну «санітарну обробку». Привезли нас на завод «Червоний активатор». Людей багато – з вузликами, клунками. Хтось забирав речі, хтось залишав.
Процедура була така: зайти в одну точку, роздягнутися, помитися, пройти і вийти в іншій точці – фактично в тому ж одязі. Хтось мився, хтось просто проходив. Це тривало години три.
Поки проходили «санітарну обробку», автобус чекав-чекав та й поїхав. Я навіть номер записав, але речі повернути так і не вдалося.
До другої ночі людей розселили. Ми ночували просто в автомобілі – «аварійці».
О 10-й ранку надійшла команда: передзвонити начальнику управління. Я отримав розпорядження відновити водопостачання і каналізацію міста, хоча перед цим усе наказали відключити. Люди пороз’їжджалися. Нас було четверо. Я оформлював пропуски, ставив печатки – бо мій начальник Шульга Михайло Федорович десь зник.
Ми повернулися в Чорнобиль близько 6-ї вечора. Потрібно було запускати свердловини, очисні споруди, водопровід.
Оце практично з 6 травня – у моєму табелі відпрацьовано 1800 годин. Офіційно рахували лише по 11 годин на добу, хоча працювали цілодобово.
Спочатку були вахти по три доби. Приїжджали спеціалісти – їх треба було забезпечити житлом, одягом, організувати роботу.
У серпні 1987 року надійшло розпорядження передати все комунальне майно «Атоменерго». Ми повністю списали майно з балансу, і фактично комунальне підприємство м. Чорнобиль припинило існування.
У вересні постало питання працевлаштування. Пропонували Бородянку, Вишневе, Переяслав.
Але я ще тоді, коли вивозили дітей, вперше потрапив до Українки. Пам’ятаю ранок, набережну, Дніпро… І коли постало питання, де жити – мені хотілося будувати своє життя саме тут.
І от за ініціативи Трипільської ТЕС обласним комунальним управлінням мене було направлено для прийомки комунального господарства м. Українки: водопровід, каналізацію, дороги, озеленення, освітлення, благоустрій.
Дуже багато людей з Українки брали участь у ліквідації наслідків аварії, тому що місто пов’язане з енергетикою. Та скільки всього можна розказати…
– Щиро дякую, Григорій Іванович, за спогади.
У цих спогадах – правда: про невідомість, втрати, хаос і водночас про людську витримку. І саме завдяки таким людям вдалося зробити те, що тоді здавалося неможливим.
Пам’ять про Чорнобиль – це не лише про минуле. Це про розуміння ціни рішень і цінності людського життя сьогодні.