27 грудня на Обухівщині, як і по всій країні, вшановували пам’ять жертвам голодомору. Делагація від міста Українки приєдналася до представників Обухова та сільських громад, аби взяти участь у богослужінні .
Усі присутні ставили свічки за упокій душ померлих у ті страшні часи. І це була не просто данина ритуалові – напевне, в кожного українця знайдеться в родині хтось, хто пережив голодомор або загинув у той час, хто відчув на собі, що це – шматка хліба не мати…
Далі процес вшанування перемістився до монументу пам’яті жертв Голодомору, встановленого на околиці Обухова. Тут пройшов мітинг-реквієм, приурочений черговій річниці Голодомору 1932-1933 років.
Після панахиди за загиблими у часи голодомору, до присутніх звернулися голова Обухівської районної ради Костянтин Шушаков та голова Обухівської райдержадміністрації Сергій Неділько. Ведуча нагадала про події того часу: спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах. При цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах, та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону.
2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. За оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932–1933 роках становлять близько 4,5 млн осіб. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу.
Закінчився мітинг покладанням квітів і вінків до меморіального комплексу. Усіх учасників мітингу-реквієму пригостили хлібом. Адже хліб – це символ життя.
Заходи, присвячені вшануванню пам’яті жертв голодомору, відбулися і у нашому місті. Зокрема, для юних і дорослих глядачів у школі мистецтв пройшов показ документального фільму «Живі» про події часів Голодомору.
Покоління змінюються, проте сторінок історії народу забувати не можна – якими б гіркими не були ті сторінки. Бо тільки так ми можемо залишатися собою – знаючи злети і падіння свого народу, пам’ятаючи про його трагедії.
