Наш сьогоднішній співрозмовник – українчанин Євген Зєлєнцов, учасник АТО. Молодий чоловік (Євгенові – 27 років) про себе розповідає скромно: у свій час закінчив школу, відслужив у армії. Працював, мав свою родину, жив, як і всі. А коли розпочалися бойові дії на сході країни – сам звернувся до комісаріату, аби піти добровольцем. Ходив три рази, перш ніж отримав повістку.
А далі..
Молодий чоловік (Євгенові – 27 років) про себе розповідає скромно: у свій час закінчив школу, відслужив у армії. Працював, мав свою родину, жив, як
і всі. А коли розпочалися бойові дії на сході країни – сам звернувся до комісаріату, аби піти добровольцем. Ходив тричі, перш ніж отримав повістку. А далі..
– Розкажіть, от ви колись взагалі думали, що потрапите, по суті, на справжню війну?
– Ні, звичайно. Мені здається, ніхто про таке всерйоз не думав. Як це так? В наш час, та на війну… Це все завжди відбувається – десь, і не думалось, що може торкнутися й нас.
– Чи пам’ятаєте ваш перший день на фронті? Які були враження? Перші постріли, перші вибухи…
– Так, звісно, пам’ятаю. Ми поїхали 20-го травня до міста Сватово, Луганська область. Це один з районів області, який був більш-менш за єдину Україну. І коли ми туди потрапили, керували нами тільки наші командири. Ніхто взагалі не міг зрозуміти, що робити, куди йти. Головна задача була провести вибори і не допустити проявив сепаратизму. У нас був міліцейський добровольчий батальйон, ми мали діяти як міліція. Але вже на другий день зрозуміли, що ми там – далеко не міліція. Тому що за містом вже робилось таке… Ставлення місцевого населення до нас було дуже негативне. Тобто, «Чого ви приїхали, ми вас сюди не кликали, що вам тут треба?!»…
Буквально через два дні потрапили під перший обстріл. Тоді це було щось страшне, автоматні постріли… Проте згодом, як потрапили на передову, зрозуміли, що буває ще страшніше.
Є біля станиці Луганської пропускний пункт – Червона Талівка. Ми там стояли буквально в п’яти кілометрах від російського кордону, разом з прикордонниками.
Отам стало зрозуміло, що вже війна повноцінна. Щовечора – мінометні, стрілецькі обстріли. Стрілянини з «Градів» тоді ще не було в нашу сторону. Саме тривав наступна Луганськ. Наші танки вже підтягувались. Також ми забезпечили прикриття, всі зачистки робили. Днів через три-чотири танки назад відійшли, бо підтягнулась російська армія. Росіяни почали бити по нас через кордон. Що там кордон – він що є, що нема… одна назва. І з Луганська теж підтягнулися їхні резерви. Наші хлопці почали відходити, тому що такого взагалі ніхто не очікував, це був жах… Чесно, дуже страшно було.
Я був фельдшером. Звісно, ні освіти, нічого в мене нема… Але як у нас це взагалі робиться: ти будеш – вперед. Ну мені, чесно, це сподобалось. Є в мене до цього якийсь хист, напевно. Я завжди переживав, постійно волонтерів шукав, робив усе можливе, щоб мій батальйон хоч частково був забезпечений ліками.
А найважче з усього – коли у тебе на руках тяжко поранений, ти йому кажеш: «Друже, тримайся, буде все добре»… – а сам розумієш, що вже нічого доброго в нього не буде. Це дуже страшно. Це страшніше, ніж усі ці обстріли, все це…
– Серед місцевого населення було хоча б трішки людей, які вас сприймали і були по-доброму налаштовані?
– Я вам скажу мою особисту точку зору. У мене склалося враження, що місцеве населення до усіх, хто тільки прийде, будуть посміхатися: «Це вам, ви наші захисники…». Такий там народ. Ну, можливо, є й нормальні. Їм лише на думці: «Нас не чіпайте, робіть, що хочете, ми тут собі будемо якось жити, тільки щоб нас це не зачіпало». Мені здається, їм однаково…
– А ви відчували на собі підтримку волонтерів? В харчуванні, в одязі?
– Так. Київські та наші Обухівські волонтери нам в цьому плані дуже допомогли. Нас з району в цьому батальйоні було п’ятеро. Нам і прості люди постійно щось присилали, а дітки дарували чудові малюнки.
– А якісь, можливо, веселі історії, казуси – все-одно ж трапляється. Щось таке було?
– Там взимку настільки холодно, що навіть, якщо одягти всю форму, все-одно холодрига. Був у нас один хлопчина, який знайшов десь добротного кожуха і шапку з вухами. І ходив у такому вигляді, дрова рубав – там ми собі зробили грубку, щоб тепліше було…
А це ж блокпост, машини.. А машини ж їздять, не можуть зрозуміти, хто це такий тут? Цікавляться: «А що це, хто це у вас?» А ми: «Та коня десь загубив
Хай буде мирне небо!
свого, бачте, шукає, ходить. Прибився до нас хлопчина»… Не те, щоб геть веселе, але тоді ми сміялись…
– Яку назву мав ваш добровольчий батальйон?
– Міліцейський батальйон добровольчий – БПСМОП «Київщина» – Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення. Це можна сказати аналог, як раніше був «Беркут». Функції взагалі мали бути такі ж.
– Скільки ви служили?
– З травня 2014-го і до червня 2015-го. Це виходить більше року, але – з перервами. У нас там максимально люди перебували –4 місяці. Бо, знову ж таки, ми не військові були.
ДП: Ми щиро бажаємо Євгенові успіхів у – вже мирному – житті, і щоб жахи війни назавжди лишилися позаду.
Хай буде мирне небо над усіма нами!