Пам’ятатимемо учнем першої школи. Спортсменом. Баскетболістом. Членом міської команди. Працівником Трипільської ТЕС. Побратимом. Командиром. Людиною, яка любила життя.
Шановна громадо!
Завтра, 18 серпня, проводжаємо в останню путь нашого молодого воїна, Героя – Олександра Горащенка.
О 10.30 – виїзд колони з м. Обухів, за маршрутом Українка – ринок – пр-т Дніпровський – пл. Тараса Шевченка – церква.
Цивільна церемонія прощання – о 12.00 на території церкви ікони Божої Матері «Несподівана радість».
Є люди, про яких важко говорити в минулому часі. Бо здається неможливим, що їхнє життя, сповнене мрій і планів, раптом обірвалося.
Олександру було лише 30.
У 2001 році маленький Сашко переступив поріг першого класу Української школи №1. З дитинства любив спорт. У 2003 році почав займатися футболом, а згодом долучився до баскетбольної секції в Українці.
М’яч, майданчик, команда, змагання – це була частина його життя. Він виступав за команди міста, їздив на змагання, а після вступу до «Політеху» не залишив баскетбол. Продовжив грати за БК «Українка». Згодом його знали і в суддівській колегії традиційних спортивних змагань до Дня міста.
Сашко був серед нас. На вулицях Українки, на спортивному майданчику, серед друзів, знайомих, колег. Будував своє життя, як будують його молоді люди – крок за кроком, мрію за мрією.
У 2021 році Олександр розпочав працювати на Трипільській ТЕС.
А 20 лютого 2023 року його життя змінила війна.
Олександр став до лав Сил оборони України. Навчався, зокрема й за кордоном, опанував фах снайпера. Виконував бойові завдання. За службу та відданість був нагороджений відзнакою «За службу та звитягу ІІІ ступеня». Згодом, попри молодий вік, став командиром відділення.
Війна забрала його туди, звідки повертаються іншими. А потім залишила на одній із тих невідомих нам воєнних стежок, якими він ішов, захищаючи Україну.
18 травня 2024 року Олександр зник безвісти.
Понад два роки залишалася надія.
Надія, яка не давала поставити крапку. Надія, що десь далеко він живий. Що одного дня пролунає дзвінок. Що відчиняться двері і він повернеться.
Та цього не сталося.
Лише зараз стало відомо, що Олександр уже ніколи не повернеться додому.
Його чекала Ліза – кохана людина, яка була для нього найближчою опорою і підтримкою. Чекали куми, близькі, друзі, рідні люди.
Батьків Олександра вже немає…
І від цього біль цієї втрати стає ще тихішим і ще нестерпнішим.
Прийдіть.
Прийдіть, щоб схилити голову перед мужністю нашого земляка. Щоб довести, що ми вдячні.
Світла пам’ять, хоробрий воїне!
Вічна слава.