26 квітня 2026 року минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства.
Ця трагедія змінила долі мільйонів людей, залишила глибокий слід в історії України та стала болючим нагадуванням про ціну людської помилки та силу людської мужності.
Серед тих, хто першими стали на боротьбу з невидимою небезпекою, були й жителі нашої громади. Вони працювали в зоні відчуження, виконували свій обов’язок, часто не знаючи справжніх масштабів загрози.
До 40-х роковин Чорнобильської трагедії ми записали серію розмов із ліквідаторами наслідків аварії – людьми, які зберігають пам’ять про ті події.
Першу розмову ми публікуємо з головою громадської організації «Чорнобиль. Трагедія. Подвиг. Попередження» – Глущенком Василем Степановичем, учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС – людиною, яка багато років об’єднує ліквідаторів, зберігає їх історії та добре пам’ятає, якими були перші дні після аварії.
Про страх, правду, мовчання і пам’ять — у нашому інтерв’ю.
– Розкажіть, будь ласка, як правильно називається ваша спілка, скільки в ній учасників і як вона працює.
– Ми – чорнобильці міста Українка. На жаль, багатьох уже немає серед нас. Раніше ми відносилися до Обухова, там була спілка чорнобильців. Але Українка – це місто енергетиків, і якось це виглядало не зовсім правильно.
Коли мене обрали два роки тому, я вирішив, що спілка ветеранів-чорнобильців має бути саме в Українці. Хотілося, щоб наші люди, їхні діти й онуки знали: саме ці люди були першими, хто брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.
Наша організація має назву ГО «Чорнобиль. Трагедія. Подвиг. Попередження».
Раніше це була спілка інвалідів Чорнобиля. Ми перейменували її, щоб об’єднати не лише людей з інвалідністю, а всіх учасників ліквідації аварії.
Зараз нам надали приміщення, ми його впорядкували. Уже двічі проводили там збори. Раніше доводилося буквально поневірятися по різних установах, бо навіть не було де нормально зібратися.
Наразі в спілці – 55 осіб з усієї громади. Є люди з Витачева, Халеп’я, Трипілля – ми їх знайшли й залучили. Але хочемо розширюватися. Плануємо працювати зі старостами сіл, щоб вони допомогли знайти всіх, хто був у Чорнобилі, і запросити їх до спілки. У самій Українці ще багато таких людей, і ми хочемо, щоб вони приєдналися.
– Чим займається громадська організація?
Ми проводимо збори, приймаємо рішення, допомагаємо один одному.
Наприклад, на перших зборах вирішили побудувати пам’ятник учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС у місті Українка. Я особисто понад 25 років думав про те, щоб у нашому місті з’явився такий пам’ятник. І лише два роки тому, за підтримки Української міської ради та міського голови, нам вдалося реалізувати цю ідею. Пам’ятник встановили біля ПК «Енергетик».
Також допомагаємо нашим чорнобильцям у складних життєвих ситуаціях. З коштами, звичайно, важко. Внески невеликі – у людей уже вік такий, що заробляти складно. Багато наших побратимів уже відійшли, і ми стараємося проводжати їх в останню путь.
Також проводим зустрічі з молоддю. Минулого року зустрічалися зі студентами нашого Профтех училища. Розповідали їм що таке аварія на ЧАЕС і як це було. Такі зустрічі проводили і в бібліотеці ПК. Було б добре залучати спонсорів, але зараз це непросто. Навіть коли будували пам’ятник – потрібно було привезти щебінь, бетон – зверталися в різні місця, але часто отримували відмови.
Раніше до чорнобильців ставилися з більшою повагою і теплом. Зараз організація поступово стає на ноги. Люди активізуються: ось сьогодні жінки висаджують квіти біля пам’ятника, минулої суботи організували толоку – прибирали територію.
– Як Ви особисто пов’язані з Чорнобилем?
На той час я працював начальником дільниці «Укренерго. Монтаж. Ізоляція», яка підпорядковувалася Вінницькому управлінню.
28 квітня я був у Вінниці, здавав звіти. Там начальник сказав: збирай людей – треба їхати в Чорнобиль на ліквідацію. Коли повертався назад із бухгалтером і економістом, дівчата навіть втратили свідомість – вітер уже був у нашу сторону.
Приїхав в Українку і одразу зібрав колектив. Попередив: молодь не поїде, а ті, кому понад 25–30 років, – готуйтеся. Першого травня після демонстрації мене терміново викликали в міськраду. Повідомили: потрібно готуватися до виїзду.
Я зібрав людей (у підпорядкуванні було близько 200 осіб) сказав щоб готувалися до поїздки. У нас тоді було багато засобів хімзахисту – така специфіка роботи. І ось ці протигази, респіратори, одяг потрібно було везти.
Водій відмовився їхати, тоді я сам сів за кермо і поїхав у Прип’ять. Приїхав близько опівночі, ворота були зачинені, поряд – зруйнований блок. Залишився ночувати просто в машині.
О п’ятій ранку мене розбудили військові в респіраторах. Сказали негайно їхати звідти. Направили на аеродром у Чорнобилі, а там я вже розвантажився і допомагав нашим хлопцям з ЮТЕМу вантажити пісок у вертольоти. Тоді ще не було повного розуміння, наскільки це небезпечно.
Увечері повернувся додому. Це була моя перша поїздка. Потім почали формувати вахти – по 15 людей на 15 днів. Перша група -17 осіб, і я разом із ними. Люди вже знали про небезпеку, але погоджувалися їхати.
Працювали в зоні, на пунктах обробки техніки – ізолювали заражене обладнання, працювали з брудною водою зі станції. Робочий день тривав з ранку до вечора, хоча спочатку казали, що працюватимемо не більше двох годин.
Ніхто тоді не беріг людей. Та і у нас не було розуміння масштабів небезпеки. Лише згодом, коли перевірили здоров’я, мене відправили працювати за кордон – два роки в Ірані, потім у Ємені чотири роки.
От так було у перші дні. Працювали по вахтах, а зараз при оформленні пенсії навіть і не хочуть признавати що таке вахта. Рахують тільки офіційні робочі година, а те що всі 15 днів вахти ти і жив там і їв – то не рахують. У 50 років мене відправили на заслужений відпочинок, а зараз мені вже 83, тобто 33 роки я вже пенсіонер.
– А що для Вас означає 26 квітня?
Для мене це пам’ять, пам’ять про тих, кого вже немає, а немає багатьох… Дуже неприємна дата. А після Чорнобиля я ще працював в МНС, то там роздобув атлас радіоактивного зараження всієї території України і Білорусії. А в документах які на той час потрапили мені до рук, все розписано до дрібниць: і яка територія скільки радіації отримала, з якими хворобами доведеться зіткнутися людям.
– Що на Вашу думку мають зрозуміти люди, знаючи про цю аварію і вивчивши її?
– В першу чергу люди мають зрозуміти, що радіація – це ворог людини, від якого нікуди не дінешся. І потрібно робити так, щоб все таки радіація ніколи не виходила з під контролю. Ось це саме головне. А ще хотілось би щоб люди пам’ятали, не забували про саму трагедію і з вдячністю згадували людей, які подарували своє здоров’я, а дехто і життя, заради майбутнього наших поколінь.
У перші дні після вибуху ніхто до кінця не розумів справжніх масштабів трагедії. Люди їхали виконувати свій обов’язок, не знаючи, чим це обернеться. Історія про відповідальність, страх і силу людини перед невидимою небезпекою.
Далі публікуємо спогади Романенка Михайла Івановича водія автобуса Обухівського автопарку, учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (1986 -1987рр). Зараз Михайло Іванович працює охоронцем в укритті лікарні в Українці та Кучер Людмили Григорівни, яка працювала в їдальні м. Чорнобиль (1987-2014рр.)
– Михайле Івановичу, розкажіть будь ласка Вашу історію.
– 27 квітня о 7-й годині ранку колона Обухівського автопарку – 50 автобусів – стояла біля Прип’яті. Загалом на майданчику зібралося близько 1500 автобусів з усіх навколишніх автопарків. Наша колона майже добу простояла біля реактора в очікуванні. І таки дочекались – увечері дали відбій. На мосту, так званому «горбатому» через залізницю, усі автобуси розвернулися й поїхали назад. Отаке тоді було керівництво…
Пізніше вже вивозили і Прип’ять, і села, возили вахти – працівників-ліквідаторів. Тоді й самі працювали по два тижні вахтовим методом. Людей почали евакуйовувати після 1 травня. Перед тим навіть провели парад у Прип’яті на площі – і тільки після цього почали вивезення. Видовище було страшне…
Пам’ятаю, їдемо туди через «горбатий міст» – міст через залізничну колію, ще темно, сіріє тільки. Назустріч щось дивне – ніби мішок їде. Під’їжджаємо ближче – а то мопед: спереду величезна торба, тільки голова в протигазі виглядає, і ззаду ще одна. Хто це, що це -незрозуміло. За ним їде «Жигуль»: на даху торби, в багажнику торби (не закривається), і в салоні натрамбовані діти й дорослі. Оце було перше враження. Коли їхали вперше, ми не знали, куди і нащо. Сказали – навчання. Про аварію на ЧАЕС дізналися вже по дорозі.
Мене підняли о пів на другу ночі, привезли в автопарк. Сів у автобус, заправили повні баки – і поїхали. Оце був наш перший день. Бачили також, як вивозили зміну працівників, тих, хто був там у ніч аварії. Вони йшли до автобусів, а потім – на літак, у Москву. Це були ніби тіні людей: йшли один за одним, ледве пересуваючись…
Пізніше, коли їздив по вахтах, було ще страшніше. Приїжджаєш – а там мертве місто. Привозив різні бригади: і ОГМівців, і робітників, які займалися дезактивацією. Зупиняюсь якось біля дитячого садка, заходжу – і таке враження, ніби діти щойно тут були: іграшки валяються, ліжка розстелені… Страшно. Місто пусте, людей немає.
В обід возили людей на перший блок – там була столова. Пообідали – і знову на роботу до вечора. Потім — у Чорнобиль, у гуртожиток. Так і працювали. Засоби захисту? Може, комусь і видавали, а водіям – тільки спецодяг. Його міняли раз на 3 – 4 дні. У столовій стояли прилади: якщо починало дзвонити – значить, пора змінювати одяг.
Пам’ятаю перший день: стоїмо на вулиці, спека, сонце пече. Ніхто навіть води не привіз. Коли водії почали обурюватися, привезли бочку квасу – по 3 копійки за склянку. Десь ближче до обіду приїхала польова кухня. Розгорнулися просто на траві: рис, півогірка свіжого, якийсь шніцель і пляшка мінеральної води – все це коштувало трохи більше трьох рублів. Пообідали, полежали, посуд поздавали – одноразового тоді не було – і розійшлися по автобусах.
Але найбільше мене вразило інше. Поряд був якийсь хутір, назви не пам’ятаю. Через деякий час після обіду бачимо: йдуть звідти дідусь і три бабусі, несуть великі торби. Підійшли й кажуть:
– Дітки, ми вам їсти принесли.
Ми подумали – зараз назвуть ціну, а грошей майже ні в кого не було. А вони:
– Та ні, дітки, це безкоштовно. Ми німецьку окупацію пережили, знаємо, що таке біда…
І витягнули: казан картоплі, квашену капусту, огірки, яйця.
– Їжте, діти…
І досі, як згадую, хочеться плакати.
Пізніше вже харчувалися безкоштовно в столових – годували добре, вибір був. Але це було вже згодом.
– А як відбувалася евакуація людей?
Евакуація людей проходила відносно спокійно, без паніки. До під’їзду під’їжджав автобус, люди виходили з невеликими торбинками – документи, гроші. Багато речей не брали, бо їм сказали, що це лише на три дні. Сідали в автобуси й їхали… Отакими залишилися спогади про перші дні.
Кучер Людмила Григорівна:
– Я прийшла працювати в Чорнобиль у 1987 році. Влаштувалася кухарем 4-го розряду в їдальню. Це була велика їдальня, де за день ми годували від 12 до 15 тисяч ліквідаторів.
Мені тоді було лише 19 років, і я залишилася там на довгих 27 років. У 2014 році звільнилася — потрібно було доглядати за мамою.
За ці роки я багато чого встигла: вийшла заміж, народила дитину, закінчила технікум і згодом стала заступником завідувачки великої їдальні.
Працювали ми дуже важко — по 18 годин на добу. Штат налічував близько 110 людей, працювали три лінії подачі. Умови були різні: готували на привозній воді, при свічках, на кораблях, у наметах, у лісі. Пізніше працювали й по селах, годували лісників. Також працювали вахтовим методом.
Спочатку жили прямо в їдальні, згодом переселилися до гуртожитку.
Робота була виснажливою, але ми були молоді й трималися. Навіть організували собі танцювальний майданчик. До нас приїжджали різні колективи, оркестр. Двічі на тиждень у нас проходили вечори та танці…
Продовження серії інтерв’ю в наступній публікації